– Боже, втомився я від цього! – Богдан дратівно ходив по кухні, руки затиснув за спиною. – Кожного дня одне й те саме! Повертаюсь із роботи – і навіть тут нічого нового. Лише це занурення в повітря.
– Про що ти? – Лариса стояла біля плити, обертаючи страву на сковороді. Не озиралася, але плечі нервово напружилися.
– Про що? – перекрив він. – Твоє безхарактерне ставлення! Ти ж постійно зникла в своїх справах, думках… Де я в цьому твоєму світі?
– Просто багато завдань, ти ж знаєш, – голос у неї затих, ніби говорила з кошиком.
– Завдання, завдання! А я? Ми? – Богдан з гучним стуком вдарив долонею об робочий стіл. – Коли ти в останній раз запитувала про мій день? Передостанній раз ми кудись йшли разом?
Лариса повільно обернулася. На зморшках на її лиці не відбито хвилювання, лише слабка тінь втоми в очах.
– Було в кіно два тижні тому, – відповіла вона спокійно, ніби згадувала погоду.
– І навіть там сиділа, ховаючись за телефон! – Богдан розпустив пальці, розчіпляючи волосся. – Повіри, я більше не витримаю. Діти, подружка мої… я зливаюся.
Лариса замерла, ложка в руках зависла над сковородою. В очах ні сліз, ні болю – лише тиша, як шпилка в старому дзеркалі.
– Куди ти їдеш тепер? – спитала, якби він пішов на міст.
– Не зараз, – похитав головою. – Завжди забираюся. Від тебе. Від цього… – він обійняв кухню рукою, – від усього.
Лариса поклала прибори на місце. Вона чекала цих слів, але все ж вони віддублилися як гром у ясний день.
– У мене є інша, – випалив він, ніби тримав це в собі багато літ. – Вона мене цінує. З нього жартує. Припускається життям.
Лариса довго дивилася в очі. Потім… посміхнулася. Не відчаю, не образи, а якоюсь радісною, ніби сонце вийшло з туману.
– Добре, – сказала просто. – Коли збиратимешся, то я?
Богдан запинився. Очікував жайворонства, відпрески – а замість цього… спокійне очікування.
– Ти навіть не зневажиш наш шлюб? – обурився.
– Чого боротися? – Лариса підійшла до вікна, очима зглядала опівночій двір. – Ми давно перестали бути собі знайомі. Ти ж правий – я живу в свій світ. А для тебе він більше ні в чому.
Богдан скорсався. Завжди відчував, що має копію ключів до життя Лариси, а тепер й це… біля кухні, як стара фатир.
– Взагалі заберу речі завтра, коли ти на роботі, – буркнув.
– Як хочеш, – Лариса вернулася до плити, знову мішала їжу. – вечеряти?
Богдан захлопнув дверь, не відповів. Лариса почула, як він збирається в прихожій, та й його дверь загулила.
А вона залишилася одна. Вимкнула плиту, поставила сковороду в бік. В квартирі стало дивно тихо, як вранці виходить сонце. Взяла телефон, з(call) від подруги Інни. І вдруге розплакалась – не від болю, а від швидкого оновлення. Посмішка знову з’явилася, бо додала сили до сліз.
На екрані: “Ти до кінця сказала?”
А Лариса нічого не говорила. Сказав – сам. І це було краще.
Через тиждень Лариса сідала в кафе з Інною, їхньою давньою знакомою. Ті дивилася з дуже заспокоялого виразу.
– І що, так просто? Дав піти, не намагаючися все починати?
Лариса безшумно зровнала чашку, обертаючи ложечку.
– Чого виправляти? Ти ж сама знаєш – минулі два роки ми жили як давні сусіди.
– Але десять років разом! – обурена Ірина. – Це ж життя!
– Життя, – кивнула Лариса. – Але не так, щоб продовжувати мучити одне одного.
Ірина недовірливо потрясла головою:
– І тобі більше нічого? Раніше боролася до мозку.
– Раніше – так, – Лариса думала, глядаючи в вікно. – А тепер хочу спокою. Як бистра тінь від складу з плечей.
– І тебе взагалі не більно? – Ірина приближилася більше, виявляючись з дивом в очах.
Лариса зробила паузу.
– Більно. Не через його пасаж. А через те, що я так довго не могла зробити цей крок. Я ж собиралася сама йому сказати, що нам краще розминатися, той самий вечір. Говорила б, навіть текст приготувала. А він мене спробував.
– Чому ти раніше не повідомляла, що з вами все сталося таке?
– Не хотіла признаватися навіть собі, – Лариса взяла каву. – Ти ж знаєш, я йому завидувала його коханці. Не від нього. Ні. А завдяки їй сміливості. Вона знала, що хоче, і йшла за цим. А я стояла, жав шється до чого… сама не знаю.
– І що далі? – Ірина накинулася на спинку стільця.
– А далі – життя, – вперше багато днів Лариса йдилася з усмішкою. – Знати, я хочу ще додати виробництва. Пригласили до нового проекту. Цікава тема, творчость…
– По, – Ірина зняла руку, відповідно до Лариси. – Спочатку чоловік, тепер робота… Ти що, розпочала життя з нуля?
– Не з нуля, а нарешті вийшла, – Лариса глянула на годинник. – Мені пора. Сьогодні зустріч з керівником проекту.
– Притиснись, – Ірина утримала її за руку. – Ти точно в порядку? Я просто дбаю про тебе.
Гора – не дбаю, а комує.
Вечір Лариса вернулася в помаранчеві стіни. Богдан забрав речі, залишивши ніби полум’я у шафах і на полицях. Повільно пройшла крізь кімнати, помічаючи відсутні мелодії – його бритву в ванній, ноутбук на столі, розсипані носки.
Закин в телефон. На екрані ім’я батька Богдана.
– Привіт, Олексію Олексійовичу, – Лариса сіла на край дивана.
– Ларусю, доню, що за це випадає? – голос батька тріснував. – Бого все наміщується, але не каже нічого – тільки, що ви розминатись!
– Так, – спокійно відповіла Лариса. – Ми вирішили, що так буде краще для обох.
– Але як? Ви ж така гарна пара! Негай змінити все?
Лариса зітхнула. Вона те любила батька, але не хотіла писати про деталі.
– Олексію Олексійовичу, ми обидва придумали це рішення. Інколи людям дійсно вернути собі саме.
– Це все завдяки дівчині? – в голосі батька прозвучала залізна нота. – Я йому вже казав, що не прийму її! Ти ж знаєш, я завжди вважав тебе дочкою…
– Річ не тільки в ній, – тонко прервала Лариса. – Просто наші стосунки давно вичерпали. Ми обидва це відчували.
– А на тебе? Як ти? – зоднав довіряно батько.
– Добре, – посміхнулася Лариса. – І себе навіть збираюся виловити. Зміню роботу, нам залатати трохи колонку.
– Ремонт? – здивовано сказала мама. – Прямо зараз?
– Чому б і ні? Завжди мріяла про білу спальню й робочий кіт.
Після розмови Лариса довго стояла у вікно. Ззовні падав дощ, краплі обривалися з дверей. «Як швидко, – думала вона. – П’ять місяців назад я страхувалась від самоти, а тепер вона здається такою… правильною».
Взяла блокнот і почала записувати покупки для ремонту, коли з дверей закричали.
На порозі стояв Богдан – вільний, з мокрим волоссям.
– Забув кілька речей, – буркнув, ішов до квартири.
Лариса кивнула і вернулася до нотаткника. Богдан увійшов у статус, довго там копався, потім з’явився з коробкою.
– То ти що, значення будь? – здивовано спитав, помітивши каталоги в приміщенні.
– Так, давно хотіла, – відповіла Лариса, не відводячи носа від блокнота.
– Одна справишся?
– Справишся, – вона нарешті звела. – Маляров найму, а решту – навіть сама.
Богдан перебирався з ноги на ногу, мовби хотів сказати щось. Лариса чекала.
– У тебе нормально? – накінець він сказав.
– Все нормально, – знову посміхнулася вона тією ж освітлювальною усмішкою. – А у тебе як?
– Звично, – опустив очі. – Прав холодні на ній. Потім, навіть квартиру занята.
– Це добре, – кивнула Лариса. – Я рада, що у тебе все складається.
– Правда раді? – він холодно увірвся.
– Правда, – твердо сказала вона. – Усе має право бути щасливим. І ти також.
Він довго дивився, мовби бачив вперше.
– Знаєш, я не розумію тебе нині, – нарешті він сказав. – Ти ніяк не така, як раніше.
– Може, це й краще, – Лариса похитала плечами. – Зміни бувають цінними.
Коли він упав, вона ще довго сиділа над списком, але думки безперервно відповідали його слів. «Не така, як раніше». А якою вона була? Тиша, зручна, завжди готова підстроїтися. Лариса згадувала, як роками відкладала свої мрії на потім, бо боялася змін, боялася покарати Богдана, а не задоволити.
Встав і підійшла до дзеркала. Та ж Лариса – темні волосся, зелені очі, легкі морщинки на вустах. Але щось змінилося в погляді, у посадці, в виразі обличчя.
«Так, – подумала вона. – Я дійсно не така, як раніше. І, здається, мені це подобається».
Богдан з’явився знову через дві тижні – за оставшими документами. Лариса як раз закінчивала чищення після ремонту. Квартира здається нова – стіни в гостині на рожевому, у спальні – млечному, а на кухні яскравий фартук з узором, який Лариса обрала сама, нікого не питаючи.
– Ого! – Богдан майже впав на поливало. – Ти все колонку.
– Не все, а багато, – сказала Лариса. – І в кабінеті документи у новій папці заберіть.
Богдан повільно пройшовся, гордо видаючи зміни.
– Після встановлення меблів.
– Так, щоб більше освітити, – кивнула Лариса. – І простору.
Він зупинився перед новою полицею, де стояли фотографії – Лариса з батьками, з подругами, на морі, в горах…
– А наших обідів уже немає? – його голос звучав розчаровано.
Лариса підійшла, стоячи поруч.
– У них є, – м’яко сказала вона. – Я не викинула їх, просто… це минуле, Богдане. А ось тут, – вона обвела рукою приміщення, – я буду жити.
– І як щастя? – він повернувся.
– Воно… мое, – просто відповіла вона. – І це найважливіше.
Він кивнув, ніби зрозумів щось ключове.
– Знаєш, ти класний виглядаєш, – несподівано сказав він. – Якби… жива. Молодша.
– Дякую, – Лариса посміхнулася. – Чувствую себе краще. А як справи?
Богдан раптом сплився.
– Не дуже, якщо честно. Із Олесю… теж. Вона надто потребує. І я не думав, що все так швидко зміниться.
– Ти очікував, що я буду страждати і молити тебе вернутися? – Лариса запитала це без осуду, просто з цікавістю.
– Якщо чесно, так, – він соромливо потрив супроводження. – Дурно, правда?
– Не дурно, просто… ми обидва не знати один одного так добре, як думали.
Богдан уже збирався піти, коли раптом запитав:
– Ларусо, а ти ні коли не хочеш… зробити все ще раз? Я розумію, що виноват, але може, все-таки…
Лариса похитала головою, не давши закінчиться:
– Ні, Богдане. Це був не просто відхід або біль. Це було відмінення, що ми дійсно різні люди. І я нарешті шукаю себе. Не хочу знову втрачати.
Коли він упав, Лариса відчинила вікно. Весняний повіт ішов до кімнати, несучи запахи сирені й мокрої землі. В цей момент зазвучав телефон – Інна запрошала на виставку сучасного мистецтва.
– Я за другом о сьомій, – сказала подруга. – Забавливо, обіцую!
– З швидкістю, – відповіла Лариса. – Крім того, колонку завершити, прийдіть запропонувати на новосельє в вихідні.
– Новосельє? Ти ж не переїжджала.
– Переїжджала, – тихо засміялася Лариса. – Із старого життя в нове.
Пройшло пів року. Лариса сиділа в уютному кафе на набережній і виходила в окно, очікуючи Інну. Її життя змінилося – нова робота не тільки була цікavoю, але й приємною. Вона завела нових друзів, почала з хобі, а недавно записалась на курси іспанської мови, про які мріяла багато років.
Неочікувано в кафе з’явився Богдан. Він помітив її миттю, зробив паузу, але все ж ішов.
– Привіт, – він дивився втомлено. – Можу присісти?
– Звісно, – Лариса покивала на стілець. – Як ти?
– Звично, – він додав плідно. – Із Олесру розминався.
– Скасував, – щирий Лариса.
– А я ні, – завгід не дозвів м’який сміх. – Знати, я, коли як сказавсь. Думав, там – свобода, щастя, нове життя… А виявилось – ті ж проблеми, тільки з іншою людиною.
Лариса холодно увірвся.
– А ти… одна? – шанобливо спитав.
– Так, – вона посміхнулася. – Але це не означає, що я одна.
– Виглядає звитою, – з трохи заздрістю помітив.
– Я і є звитою, – просто відповіла вона.
– Ларусо, я часто думаю… може, ми швидко зробили рішення? Може, треба було спробувати йти через проблеми?
Лариса задумливо постала в вікно, на літкових корабліях.
– Знаєш, Богдане, інколи розставання – це не кінець, а початок. Для обох. Я вдячна тобі за те, що ми були. Але ще більше – за свідомість. Якщо б не це, я, можливо, так і жила б півжиття, не став змін.
– І нічого не жаль? – недовірливо спитав.
– Жаль лише того, що не знайшла в собі сміливості раніше, – вона побачила Інну, що маше їй. – Мені пора, прости. Була рада тебе видіти.
Богдан проводив Ларису поглядом. Він згадував, як того дня вона посміхнулася відповідь на його слова про відставання. Тепер він зрозумів цю посмішку – не холодну, не незадоволену, а освітлювальну. Позицію жінки, отримавшої можливість бути собою.
А Лариса, вийшовши з кафе, вдихнула осіннє повітря й подумала, що ніколи ще не відчувала себе настільки живою. Вона більше не жена, не частинка – вона була цілим світом, самодостатньою і повною можливостей. І їй подобалася ця нова Лариса – сміливі, відкрита змінам, готові до життя, яке тільки й починалося.
