Сьогодні під ввечері я записав у щоденник події, які мені здаються уроком про відповідальність і людяність.
З ранку я спостерігав, як у нашому під’їзді на 4‑му поверсі в будинку на вулиці Січових Стрільців у Києві панує незвичний безлад. Ганна Петрівна, літня сусідка, підвела мене до головної відповідальної – Олеся Коваль, дівчини, яка завжди ставила інтереси громади вище за власні. Вона з дитинства вчилася у дитячому садку правильно складати іграшки, у школі керувала чергуванням, а в університеті була старостою групи. На роботі Олеся добровільно збирала кошти для корпоративних свят, і її почуття обов’язку, здається, прострочено вшито в ДНК.
Тому, коли мешканці голосно обрали її на голову правління під’їзду, вона не здивувалася. Хоча була ще молода, з ентузіазмом взялася за справу.
— Олеся, у четвер у будинку Хмельницького шепотіти неможливо, бо на балконі розбуваються концерти, — скаржилася Ганна Петрівна.
Олеся підходила до порушників так переконливо, що навіть найголосніші жителі визнали свою провину і пообіцяли змінитися.
— Хтось просто викидає сміття в урну, а не в контейнер! — вишипували інші.
Олеся стояла, спостерігаючи за безладом, і безжально підкоряла їх до чистоти. Тепер під’їзд блищав, а квіткові грядки біля входу розквітали. Олеся часто зупинялася перед будинком, захоплена власним результатом. Усе йшло, як треба, доки не з’явився один дрібний, злізлий кудлатий мешканець під балконом.
Це був бездомний, хвора, хвороблива собака зі сірим і рудим хутром, що сковзнув до нашого під’їзду і сховався під балконом, намагаючись пережити ніч. Першими його помітили діти, які підбігли до нього, проте мами, побачивши небезпеку, крикнули:
— Сюди! Небезпека!
Мами схопили дітей і відвели їх в будинок, а собаку надісладавали вигуками:
— Ти від’їхав! Геть звідси!
Тварина спробувала піднятись, але не змогла. Коли вона спробувала повзмінитися, зрозуміла, що її лапа поранена, і розпочала плакати тихим голосом. Великі сльози текли з її очей.
Мами були розгублені – ситуація вимагала рішучих дій, але викликати службовців чи поліцію здавалося зайвим. І тоді з’явилася Олеся.
— Там собака! — вигукнули всі разом. — Олеся, розберись! Це небезпечно!
Вона підбігла до балкону, подивилася вниз і зустріла втрачені очі собаки. Той лише вдихнув і знову спробував піднятись, але безуспішно.
— Потрібно відвести його до ветеринара, — сказала Олеся.
Мами кивнули, бо думали лише про одне: «Не хочемо, щоб це нам потрапило». Вони швидко провели дітей до квартири:
— Поспішайте, треба спати, діти вже в ліжку! Олеся, розв’
Тоді Олеся, заглянувши у свою сумку, підрахувала, чи вистачить гривень на лікування. Не могла сама підняти собаку – він був не лише брудний, а й важкий.
Тоді під’їздний двір заповнив старий «ЗАЗ», у якому стояв їхній сусід Левко Кравченко. Він підбіг до Олеї:
— Ой, у вас справжня біда! Яка порушення? — підморгнув він жартома.
— Дайте допомоги, — відповіла серйозно Олеся.
Левко схилився, помітивши собаку.
— Твій?
— Звичайно ні! — розлютилася Олеся. — Потрібно допомогти. Ветеринар поряд, а транспорту нема.
Левко подивився на собаку, а потім на свою машину, і зітхнув:
— Я знаю свого «Левка»… він не полюбить, якщо я підвезу. Але заради добра…
Він дістав зі сховища стару килимову тканину, розстелив її на сидіннях і сказав:
— Поїхали, рятувати! Якщо щось станеться, ти мене підкріпиш!
— Звичайно, — кивнув Олеся і обережно підняла собаку.
Вони відвезли його до ветеринарної клініки, де молодий лікар Олександр оглянув підрану лапу, наклав гіпс і прописав ліки.
— Потрібно лежати, — сказав він. — Тріснула кістка.
— Чи вона вагітна? — запитала Олеся, спантеличена.
— Здається, так, — підтвердив лікар.
Лікар повідомив, що не може взяти її додому, а Левко запропонував залишити її в під’їзді. Олеся не мала іншого варіанту.
Левко закликав усіх мешканців зібратися і вигадати рішення. Вони зголосилися створити, зібрати гроші на будівлю для тварини під балконом і створити маленький фонд на їжу.
Тепер у під’їзді стоїть маленька будка — справжній будиночок для собаки, яку назвали Агатою, бо це ім’я спершу спало Олеї на думку. Вона схвильовано підняла вуха, коли Олеся запитала, чи подобається їй ім’я, і ледь-ледзь так чхнула. Лікар посміхнувся і сказав, що назва підходить.
Коли вони повернулися, їх зустріла сувора Лариса Кравченко, голова будинку, але, побачивши Левку з Агатою, вона мовчала і подивилася здивовано.
— Ти приніс собаку? — запитала вона. — Вона навіть вагітна!
— Ми хочемо знайти для неї притулок, — відповів Левко. — Можливо, під балконом створимо теплий куток.
Лариса, – згідно з материнським інстинктом, підхопила ініціативу. Разом вони оголосили позов до районного уповноваженого, підписали документи і отримали офіційний дозвіл, щоб Агата могла залишитися на території будинку.
Коли я повернувся додому, відчув спокій і задоволення від виконаної роботи, хоча сон ще не спадав. Після кількох спроб я піднявся, вийшов у двір і сів на лавочку поруч з Агатою. Вона тихо поскулила, вже була трохи зігріта, біль зменшився, і, найголовніше, вона довіряла мені.
— Повернуся знову, — пообіцяв я собі. — І знайдемо ще кращі рішення…
Тепер я щодня привожу її до ветеринара, аж доки вона не одужає повністю. Молодий лікар Олександр не лише стежить за здоров’ям Агати, а й за мною, адже зрозумів, наскільки важливі добрі вчинки.
Згодом Лариса Кравченко дізналася про свою вагітність, і в нашому будинку народився маленький хлопчик Ванечко. Тепер навіть найгучніша сусідка Ганна Петрівна посміхається, а не скаржиться.
Все це почалося в один день, коли червона собака з’явилася під балконом нашого четвертого під’їзду. І хоча наш будинок змінився, а ми змінили свої ролі, принцип залишається незмінним: коли бачиш потребу, не залишай її без допомоги.
**Урок, який я виніс:** відповідальність – це не просто слово, а дія, яка змінює життя навколо. Якщо кожен із нас підтримає іншу істоту – людину чи тварину – то світ стане добрішим.
