Його знала вся країна. Один із найкращих онкологів Києва, професор Іван Васильович Коваленко, був символом майстерності та відданості медицині. Він врятував десятки життів, проводив унікальні операції й вважався генієм у своїй справі.
Того дня Іван поспішав на міжнародну конференцію до Львова, де мав виступити з доповіддю про нові методи лікування раку. Це була важлива подія, від якої залежали не лише його кар’єрні перспективи, а й майбутнє всієї лабораторії, яку він очолював.
Та все пішло не за планом. Через годину після зльоту літак зробив аварійну посадку через серйозну технічну несправність. Паніки не було, але й часу на роздуми теж. Не чекаючи пересадок, лікар Коваленко орендував авто й вирішив їхати до Львова сам — траси були знайомі, прогноз погоди здавався непоганим.
Але через кілька годин дорогу накрив злива. Повалені вітром дерева, густий туман, розбиті ґрунтовки — він втратив орієнтири. Навігатор відмовив. Машина застрягла десь на межі Львівської області. Холод, безсилля й страшенна втома буквально придавили його до керма.
Ще за півгодини він помітив тьмяне світло. Промоклий, знесилений, він дійшов до похиленої хатини на околиці села й постукав. Двері відчинила жінка років сорока, у теплій в’язаній кофті й із здивуванням в очах. Мовчки впустила незнайомця, дала сухий одяг чоловіка, нагодувала гарячим борщем і посадила біля печі.
Телефона у неї не було — найближча вишка зв’язку знаходилася за десять кілометрів. Чоловік помер кілька років тому, жила вона сама з сином. Після вечері жінка запропонувала помолитися.
— Вибачте, я поважаю віру, але вірю лише в працю й науку, — м’яко, але сухо відповів Іван.
Жінка не образилася. Вона опустилася навколішки перед колискою, накритою ряденцем, і почала тихо шепотіти слова молитви. У хаті запанувала глибока тиша.
Лікар Коваленко мимоволі спостерігав за нею. Щось всередині його кольнуло. Коли вона закінчила, він запитав:
— За кого ви молилися?
— За сина. Він тяжко хворий. У нього рак. Нам сказали, що єдиний шанс — потрапити до професора Коваленка, але я не можу собі цього дозволити. У нас нема ні грошей, ні можливості доїхати. Я можу лише молитися. Кожного дня прошу Бога про диво.
Лікар Коваленко завмер. Він не мігов говорити. Сльози набігали на очі. Усе це: аварійна посадка, злива, зламаний навігатор, дивний поворот на ґрунтовку — було не просто низкою випадковостей. Це було… наче знак.
Він представився. Жінка спочатку не повірила. А потім сіла на табуретку й закрила обличчя руками. Плакала. Наче її відпустило. Наче її почули.
Іван залишився. Оглянув дитину. Зв’язався з колегами. Через тиждень мати з сином вже були в приватній клініці. Безкоштовно. За кошти фонду, який він сам заснував.
Ця історія змінила не лише долю хлопчика. Вона змінила його самого. Вперше за багато років він зрозумів, що іноді важливо не лише те, скільки ти знаєш, а й те, наскільки ти здатний бути Людиною.
Іноді Всесвіт сам будує мости між тими, хто відчайдушно потребує допомоги, і тими, хто може її дати. І тоді трапляється диво. Не тому, що так має бути, а тому, що хтось дуже вірив.
