Ганна Миколаївна стояла біля вікна, споглядаючи на сірий зимовий двір. У квартирі панувала тиша, лише годинник монотонно відлічував секунди. Вона давно на пенсії, а думки все частіше поверталися до її дорослих дітей — двох дочок і сина. Сьогодні в неї був день народження. Чи прийдуть вони привітати? Чи хоча б подзвонять? Хоча, чесно кажучи, Ганна Миколаївна вже давно не вірила в дива.
“Пам’ятаю, як тридцять років тому чоловік кинув мене з трьома малими дітьми, — гірко думала вона. — Він не хотів брати на себе відповідальність: втомлювався від дитячого плачу, від вічного безладдя і браку грошей. Мені було всього тридцять, старші щойно пішли до школи, а молодший із підгузками ще ходив. Треба було годувати, одягати, вчити…”
Але Ганна Миколаївна не зламалася. Працювала ким доведеться: прибиральницею, продавчинею, нянею. Лише б витягнути дітей. На власне життя часу не залишалося. Вона мріяла лише про одне — щоб у них усе було, щоб вони не почувалися гіршими за інших.
Тільки тепер, озираючись назад, вона розуміла, що, можливо, даремно ставила гроші на перше місце. Дітям потрібні були не лише їжа й одяг, а й мати поруч — з казкою в руках, з теплим словом.
Підтримки у ті важкі часи в неї не було. Чоловік пішов легко, ніби викреслив родину з життя. “Це був його вибір, — думала вона тепер без образу. — І я його не осуджую. У кожного своя дорога.”
Діти виросли, розлетілися. Кожен зайнявся своїм життям, завів родину. Вона залишилася сама. Пенсія невелика, але Ганна Миколаївна все життя відкладала “на чорний день” — для дітей. Збирала на весілля, на квартири, на майбутнє онуків…
Але тепер, через роки, у неї залишилися тільки заощадження, квартира — й порожнеча в душі. Нікому було навіть слова сказати.
Тиждень тому вона відчула різкий біль у грудях. Довелося викликати “швидку”. Її госпіталізували, а через кілька днів лікарі оголосили діагноз, що обрушив на неї цілу хвилю страху: хвороба серйозна, а прогнози — невтішні.
Медики зв’язалися з рідними. І ось сталося диво: усі троє дітей примчали до лікарні майже одночасно.
Сусідка по палаті навіть позаздрила:
— Як же вам пощастило! Такі турботливі діти, ні на крок від вас не відходять…
Ганна Миколаївна лише гірко посміхнулася у відповідь. Вона занадто добре знала своїх дітей, щоб обманюватися.
Після виписки почалися щоденні дзвінки.
— Мамо, як почуваєшся?
— Мам, тобі щось потрібно?
— Мама, ти не думала скласти заповіт, щоб уникнути непорозумінь згодом?
Усе виглядало турботливо, але в словах відчувалася якась холодна напруга. Не було там справжньої тривоги, яку не зіграєш. Ганна Миколаївна відчувала: справа не в любові, не в тузі за матір’ю. Справа в грошах. У її двокімнатній квартирі в центрі міста. У її заощадженнях, які вона все життя збирала для них.
Її серце розривалося: невже все звелося до цього?
Останніми днями вона багато думала. Навіть більше, ніж за останні роки. Вона дивилася на темні вікна сусідських будинків і розуміла — її старість проходить не так, як мріялося. Вона уявляла, як сидітиме біля печі, читатиме онукам казки, прийматиме дітей на свята… А насправді поруч тільки порожнеча й дзвінки за розкладом, наповнені прихованою жадібністю.
Все частіше їй спадало на думку: чи варто взагалі лишати дітям усе, що вона збирала ціною власного життя?
З’явилася думка, дика й страшна для неї самої: передати заощадження на благодійність. А квартиру, можливо, заповісти сусідці Марійці — тій самій, що роками заходила до неї ввечері, приносила продукти, витирала пил, питала: “Як самопочуття, Ганнусю?” — без підтексту, без розрахунку.
Рішення ще не було остаточним. Але в її серці вже дозрівало усвідомлення: любов не купиш ні подарунками, ні квартирами, ні грошима. Любов або є, або її немає.
А життя — одне. І старість — одна.
І якщо їй судилося провести її самотньо, то хоч останні вчинки будуть щирими, а не продиктованими почуттям обов’язку перед тими, хто забув про неї ще тоді, коли вона найбільше потребувала їхнього тепла.
