“Я знаю, що вони мої діти,” промовив він, не піднімаючи очей. “Але… не можу пояснити чому, просто між нами немає звязку.”
“Подивись на неї! Яка ж вона гарненька!” вигукнула я, пригортаючи тепле тіло нашої новонародженої донечки. Оленька лежала в мякій ковдрині, згорнувшись клубочком, наче маленьке диво життя, і тихесенько сопіла. Я не могла відірвати від неї очей. У цю мить світ для мене звузився до одного обличчя, одного подиху, однієї думки: “Вона моя. Вона у нас є.”
Поруч стояв Андрій. Він дивився на дитину, але в його погляді була не тільки ніжність, а ще щось… щось незрозуміле, наче страх. Він простягнув руку, обережно торкнувся пальцем щічки дівчинки.
“Схожа на тебе,” прошепотів він. Але в голосі не було того світлого захвату, на який я сподівалася. Не було радості, яка мала б розливатися через край. Тоді я не надала цьому значення. Ну, схожа на мене то й що? Головне, що наша родина стала більшою, що донечка здорова, а ми тепер справжні батьки.
Але минули роки, і коли народилася друга донька Марійка, я почала помічати те, що раніше просто не хотіла бачити. Обидві дівчинки були вражаюче схожі одна на одну. Їхні великі карі очі, акуратний носик, високе чоло, густе темне волосся наче списані з портрета мого батька. Ні жодної риси Андрія в них не було. Ні його блакитних очей, ні ямочок на щоках, навіть виразу обличчя. Це стало проблемою. Серйозною і болючою.
Я сиділа за кухонним столом, механічно помішуючи давно охолонулий чай. За спиною чулося рівне дихання сплячих діточок, а навпроти, з якимось дивним виразом обличчя, сиділа свекруха Віра Іванівна. Вона “просто зайшла”, як завжди казала. Але я знала: таких візитів у неї не буває. Особливо після останніх місяців, коли між нами почали копитися непромовлені слова і холод.
“Наталю,” почала вона, обираючи слова так обережно, наче боялася зачепити, “дівчатка, звісно, красуня. Але… ти певна, що вони від Андрія? Дуже вже схожі на твого батька. Як дві краплі води.”
Ложка в моїй руці дзенькнула об край чашки. Я завмерла. Ці слова вже лунали раніше у жартах, натяках, перешептуваннях. Але від неї, від жінки, яка називала мене “рідною”, це пролунало особливо болюче. Наче удар під ребра.
“Віро Іванівно, що ви таке говорите?” мій голос затремтів. “Звісно, вони від Андрія! Ви ж самі все знаєте! Ми їх так довго чекали, я народжувала, він сам забирав їх із пологового! Як можна сумніватися?”
Вона лише знизала плечима, наче казала: “Хто його знає.” І в цьому русі вся її впевненість, що підозра має право на існування. Я відчувала, як усередині стискається образа, але ще більше тривога. Бо найстрашніше було не в цих словах. Найстрашніше що чоловік теж почав віддалятися від наших дітей.
“Андрію, чому ти знову не забрав Оленку із садочка?” запитала я, коли він повернувся додому пізно, майже під ранок. Оленька вже спала, Марійка дрімала на дивані. А я, стомлена після подвійної зміни, домашніх справ і вічних переживань, ледве трималася на ногах.
“Забув, вибач,” він байдуже скинув куртку на стілець, навіть не глянувши на мене. “Справ багато було.”
“Ти завжди чимось зайнятий,” не витримала я. “Коли ти взагалі проводиш час із дітьми? Коли востаннє грав із Марійкою? Чи хоча б казку Оленці прочитав?”
Він мовчав. Довге, важке мовчання, яке потім перервалося його голосом тихим, але таким болючим:
“Не тягне мене до них, Наталко. Не знаю чому. Вони… вони мені здаються чужими. Я намагаюся, пробую, але не відчуваю, що вони мої.”
Сльози підступили до горла. Як можна так говорити про своїх доньок? Про тих самих дітей, яких він колись чекав, про яких мріяв? Але в якийсь момент я зрозуміла він говорить щиро. Андрій справді хотів, щоб у нього була донечка, схожа на нього. Уявляв, як гратиметься з нею, як пишатиметься, коли вона успадкує його риси. Хотів бачити себе в ній. А замість цього дві дівчинки, які більше нагадували мого батька. Наче я сама їх і народила.
Я почала шукати в інтернеті, читати про генетику, домінантні й рецесивні гени. Виявилося, що таке буває. Інколи дитина може бути більше схожа на діда чи бабусю, ніж на батьків. У мого батька дуже сильні гени карі очі, темне волосся, високе чоло. І обидві мої донечки отримали саме їх. Але як пояснити це Андрієві та його родичам, якщо вони вже зробили свої висновки?
Запропонувала зробити тест ДНК. Не тому, що сумнівалася, а щоб закрити це питання назавжди. Але він відмовився.
“Я вірю, що вони мої,” сказав він, дивлячись у підлогу. “Просто… не можу пояснити. Не відчуваю звязку з ними.”
“А ти пробував?” я ледь не кричала. “Пробував бути з ними, грати, спіл
