До мого шістдесятиріччя я готувалася з душею та хвилюванням. За тиждень до свята почала купувати продукти, продумувала меню, мріяла, як проведу цей день у колі найближчих. Хотілося тепла, родинного затишку, щирих усміхок. Живу я з молодшою донькою — Олесею, їй уже тридцять, а заміж вона так і не вийшла. Ще в мене є старший син — Андрій, йому сорок, він давно одружений, має доньку.
Я хотіла, щоб за одним столом зібралася вся моя родина — Олеся, Андрій, його дружина Марія та моя онука Соломія. Все організувала — наготувала улюблених страв: голубці, домашню печеню, кілька салатів, випічку й, звичайно, святковий торт. Усім заздалегідь повідомила, що святкуємо в суботу, щоб ніхто не будував інших планів.
Але в суботу ніхто так і не прийшов.
Я дзвонила сину — він не піднімав слухавку. І чим ближче до вечора, тим важче ставало на серці. Замість сміху та розмов — тиша. Замість тостів — сльози. Я не могла навіть сісти за стіл, не могла дивитися на цю порожнечу. Уся квартира була наповнена запахами — і водночас пройнята зрадливим холодом. Ввечері я просто розридалася, немов дитина. Олеся намагалася мене втішити, але я не могла заспокоїтися.
Наступного ранку я не витримала. Встала рано, зібрала в сумку рештки їжі зі святкового столу та поїхала до сина. Мені здавалося — раптом щось трапилося, раптом були поважні причини.
Відчинила мені Марія. Сонна, у халаті. І без краплі радості запитала:
— А ви навіщо прийшли?
Всередині щось обірвалося. Я зайшла у дім. Андрій тільки прокидався. Він запропонував чаю, і я, стримуючи образу, спитала:
— Чому ви вчора не прийшли? Чому не попередили? Чому ігнорували мої дзвінки?
Син опустив очі, мовчав. А ось Марія заговорила. І з таким виглядом, ніби усе це давно в ній назрівало:
— Ми взагалі не хотіли приходити. У нас немає настрою для свят. У нас проблеми. У нас… однокімнатна квартира, яку ви нам «великодушно» подарували. А самі залишилися у трьохкімнатній. Нам не вистачає місця, через це ми навіть другу дитину не плануємо. Ви просто віддали нам старе житло, а собі залишили краще.
Я завмерла. Мені здавалося, що я нічого не почула.
Я згадувала, як ми жили втрьох у тій самій трьохкімнатній. Я, Андрій і Олеся. Як мій чоловік колись виїхав за кордон і зник — без листів, без дзвінків. Як я сама тягла дітей. Як батьки допомогли купити ту квартиру, де живу зараз. Як сім років я терпіла побутову тісноту, бо хотіла, щоб у сина з дружиною було своє місце. Вони займали одну кімнату, Олеся — іншу, а я жила в прохідній. Коли народилася Соломія, я доглядала за нею, няньчила, як могла. І навіть коли моя свекруха померла, залишивши мені у спадок крихітну, збиту квартиру, я зробила там ремонт і віддала її синові — щоб вони, нарешті, жили окремо.
І ось через роки я чую, що моя жертва була недостатньою.
Що я, виявляється, залишила собі «краще». Що вони нещасні. Що я винна.
Я їхала додому з комом у горлі. Ніби все моє життя — усі зусилля, безсонні ночі, турбота — виявилися нікому не потрібні. Люди не просто забувають добро. Вони починають вважати, що їм усе належить.
Я витратила найкращі роки на дітей. Працювала без вихідних, відмовилася від особистого життя, від себе. І що в результаті? На мій ювілей не прийшли навіть з поваги. Не подзвонили. Не вибачилися. Вони були зайняті своєю образою — образою за «не ту квартиру».
Знаєте, прикро не через те, що я залишилася одна у такий важливий день. А через те, що свою родину я любила більше, ніж себе. А їм було замало. Не квартира їм потрібна. Їм, схоже, треба було — усе.
Цей день навчив мене головного: перестати чекати подяки. Навчитися ставити себе на перше місце. І більше не жертвувати собою заради тих, хто цього не цінує.
