Вони прийшли, коли ми спали
Ганна Михайлівна прокинулася від звуку, який не змогла відразу розпізнати. Легке скрипіння дощок у коридорі, ніби хтось обережно крадеться квартирою. Жінка прислухалася, серце забилося частіше. Поруч мирно сопів чоловік, Тарас Васильович навіть не ворухнувся.
— Тарас, — прошепотіла вона, ледве торкнувшись його плеча. — Тарас, ти чуєш?
— Мм? Що таке? — пробурмотів він, не розплющуючи очей.
— Хтось ходить по квартирі.
Тарас Васильович неохоче відкрив одне око, глянув на світні цифри будильника.
— Ганно, третя година ночі. Тобі привидилося.
— Не привидилося! Я чітко чую кроки!
Чоловік зітхнув, але все ж прислухався. Десь у глибині квартири дійсно лунали ледве чутні звуки: скрип, шелест, легке постукування.
— Мабуть, кіт, — заспокоїв він дружину. — Барсик знову вночі бігає.
— Який кіт, Тарас? Барсик помер три роки тому, ти що, забув?
Тарас Васильович остаточно прокинувся. Звуки ставали виразнішими. Хтось явно пересувався їхньою оселею, причому впевнено, наче добре знав розташування меблів.
— Може, це Оленка прийшла? — припустила Ганна Михайлівна. — У неї ж є ключі.
— В такий час? Вона давно спить, завтра на роботу.
Донька жила окремо, у сусідньому районі, але іноді заходила до батьків, особливо коли сварилася з чоловіком. Хоча зазвичай попереджала заздалегідь.
Звуки наближалися до спальні. Ганна Михайлівна міцно стиснула руку чоловіка.
— Тарас, а раптом це… злодії?
— Тихіше, — він обережно підвівся з ліжка, нащупав капці. — Я піду подивлюся.
— Не ходи! А раптом вони з ножем?
— Ганно, які злодії? У нас у будинку цілодобово консьєрж, домофон, кодові замки. Та й красти в нас особливо нічого.
Він тихенько підійшов до дверей, притулився вухом до дерева. За дверима почувся тихий жіночий голос, що наспівував знайому мелодію.
— Ганно, — покликав він дружину шепотом. — Іди сюди.
Вона боса підбігла, теж прислухалася.
— Це ж… це ж мамина колискова, — прошепотіла Ганна Михайлівна, і голос їй затремтів. — Та сама, яку вона мені співала в дитинстві.
Тарас Васильович нахмурився. Теща померла десять років тому, але він добре пам’ятав ту пісеньку без слів, яку вона завжди наспівувала, займаючись домашніми справами.
— Не може бути.
— Тарас, а може, це привид? — Ганна Михайлівна вчепилася в рукав його піжами. — Може, мама прийшла?
— Ганно, не кажи дурниць. Привидів не буває.
Але й сам він відчув, як по спині пробіг холодок. Мелодія лунала все виразніше, а тепер до неї додався ще один звук — ніби хтось перебирав посуд у кухні.
— ТВони випили чай, і в їхніх серцях залишилося відчуття, що любов ніколи не вмирає.
