Вони прийшли, коли ми спали
Оксана Степанівна прокинулася від звуку, який спочатку не змогла розпізнати. Легке скрипіння дощок у коридорі, ніби хтось обережно крадеться по хаті. Жінка прислухалася, серце забилося частіше. Поряд мирно сопів чоловік, Тарас Іванович навіть не ворухнувся.
— Тарасе, — прошепотіла вона, торкнувшись його плеча. — Тарасе, ти чуєш?
— Мм? Що таке? — промимрив він, не відкриваючи очей.
— У нас хтось ходить.
Тарас Іванович неохоче розплющив одне око, подивився на світні цифри годинника.
— Оксанко, друга година ночі. Тобі привиділося.
— Не привиділося! Я чітко чую кроки!
Чоловік зітхнув, але все ж таки прислухався. Дійсно, десь у глибині хати лунали ледве чутні звуки: скрип, шелест, легко цокання.
— Мабуть, кіт, — заспокоїв він дружину. — Пушок знову носиться по ночах.
— Який кіт, Тарасе? Пушок помер два роки тому, ти забув?
Тарас Іванович остаточно прокинувся. Звуки ставали виразнішими. Хтось безперечно пересувався їхньою хатою, причому впевнено, ніби добре знав розташування меблів.
— Може, це Настунька прийшла? — припустила Оксана Степанівна. — У неї ж ключі є.
— У такий час? Вона давно спить, завтра ж на роботу.
Донька жила окремо, у сусідньому районі, але іноді заходила до батьків, особливо коли сварилася з чоловіком. Та зазвичай попереджала заздалегідь.
Звуки наближалися до спальні. Оксана Степанівна міцно стиснула руку чоловіка.
— Тарасе, раптом це… злодії?
— Тихіше, — він обережно підвівся з ліжка, намацав капці. — Я піду подивлюся.
— Не ходи! Раптом вони з ножем?
— Оксанко, які злодії? У нас же консьєрж цілодобово, домофон, кодові замки. Та й красти в нас особливо нічого.
Він тихенько підійшов до дверей, притулився вухом до дерева. За дверима лунав тихий жіночий голос, що наспівував знайому мелодію.
— Оксанко, — покликав він дружину шепотом. — Іди сюди.
Вона босоніж підбігла до дверей, також прислухалася.
— Це ж… мамина колискова, — прошепотіла Оксана Степанівна, і голос їй затремтів. — Та сама, що вона мені співала в дитинстві.
Тарас Іванович нахмурився. Теща померла вісім років тому, але він добре пам’ятав цю пісеньку без слів, яку вона завжди наспівувала, займаючись домашніми справами.
— Не може бути.
— Тарасе, а раптом це привид? — Оксана Степанівна вчепилася в рукав його піжами. — Може, мама прийшла?
— Оксанко, не кажи дурниць. Привидів не існує.
Та й сам він відчув, як по спині пробіг холодок. Мелодія лунала все чіткіше, і тепер до неї додався ще один звук — легке брязкання посуду на кухні.
— Точно як мама, — прошепотіла дружина. — Пам’ятаєш, як вона по ночах не могла заснути й ішла на кухню? Ставила чайник, діставала чашки…
Тарас Іванович пам’ятав. Ганна Миколаївна страждала від безсоння, особливо останні роки. Могла встати о третій ночі й прибрати або почати готувати, наспівуючи ту саму мелодію.
— Мені страшно, — зізналася Оксана Степанівна.
— Та годі тобі. Підемо, подивимося.
Він рішуче повернув ручку дверей, визирнув у коридор. Тиша. Тільки з кухні доносився слабкий світло, наче там горіла лампа над піччю.
Подружжя повільно йшло коридором, міцно тримаючись за руки. На порозі кухні Тарас Іванович зупинився, зазирнув у середину.
Кухня була порожня. На столі стояли дві чашки, поруч лежали ложки, блюдце з цукром. Чайник тихо шумів на пІ коли вони притулилися до себе, у кухні тихо зацвіла червона герань, немов сама доля посміхалася їм крізь час.
