Вони прийшли, коли ми спали
Ганна Олегівна прокинулася від звуку, який не змогла відразу розпізнати. Тихеньке скрипіння паркету в коридорі, ніби хтось обережно крадеться помешканням. Жінка прислухалася — серце забилося частіше. Поряд мирно хропів чоловік, Ігор Олексійович навіть не ворухнувся.
— Ігорю, — прошепотіла вона, легенько штовхнувши його в плече. — Ігорю, ти чуєш?
— М-м? Що таке? — пробурмотів він, не розплющуючи очей.
— Хтось ходить по хаті.
Ігор Олексійович неохоче розплющив одне око, подивився на світяться цифри будильника.
— Ганно, друга година ночі. Тобі здалося.
— Не здалося! Я чітко чую кроки!
Чоловік зітхнув, але все ж прислухався. Дійсно, десь у глибині квартири лунали ледве вловимі звуки: скрип, шурхіт, легеньке постукування.
— Мабуть, кіт, — заспокоїв він дружину. — Пушок знову вночі гасає.
— Який кіт, Ігорю? Пушок помер три роки тому, ти що, забув?
Ігор Олексійович остаточно прокинувся. Звуки ставали чіткішими. Хтось безперечно пересувався їхнім помешканням, причому досить впевнено, ніби добре знав розташування меблів.
— Може, це Марійка прийшла? — припустила Ганна Олегівна. — У неї ж ключі є.
— Отак просто, серед ночі? Вона давно спить, у неї завтра робота.
Дочка жила окремо, у сусідньому кварталі, але іноді заходила до батьків, особливо коли сварилася з чоловіком. Хоча зазвичай попереджала заздалегідь.
Звуки наближалися до спальні. Ганна Олегівна міцно стиснула чоловіку руку.
— Ігорю, а раптом це… злодії?
— Тихіше, — він обережно підвівся з ліжка, намацав капці. — Піду подивлюся.
— Не йди! А якщо вони з ножем?
— Ганно, які злодії? У нашому під’їзді цілодобово вартовий, домофон, кодові замки. Та й красти в нас особливо нема що.
Він тихенько підійшов до дверей, притулився вухом до дерев’яного полотна. За дверима почувся тихий жіночий голос, що наспівував якусь мелодію. Знайому мелодію.
— Ганно, — покликав він дружину шепотом. — Іди сюди.
Вона босоніж підбігла до дверей, теж прислухалася.
— Це ж… це ж мамина колискова, — прошепотіла Ганна Олегівна, і голос їй затремтів. — Та сама, що вона мені в дитинстві співала.
Ігор Олексійович наморщив чоло. Теща померла десять років тому, але він добре пам’ятав цю пісеньку без слів, яку вона постійно наспівувала, займаючись хатньою роботою.
— Не може бути.
— Ігорю, а може, це привид? — Ганна Олегівна вчепилася в рукав його піжами. — Може, мама прийшла?
— Ганно, не кажи дурниць. Привидів не буває.
Та й сам він відчув, як по спині пробіг холодок. Мелодія лунала все чіткіше, і тепер до неї додався ще один звук — тихе постукування, ніби хтось перебирав посуд на кухні.
— Точнісінько як мама, — прошепотіла дружина. — Пам’ятаєш, як вона вночі не могла заснути й ішла на кухню? Ставила чайник, діставала чашки…
Ігор Олексійович пам’ятав. Ольга Дмитрівна страждала від безсоння, особливо останні роки. Могла встати о третій ночі й зайнятися прибиранням або готуванням, наспівуючи ту саму мелодію.
— Мені страшно, — зізналася Ганна Олегівна.
— Та годі тобі. Ходімо подивимось, що там таке.
Він рішуче повернув дверну ручку, визирнув у коридор. Тишина. Тільки з кухні доносився слабкий світло, ніби там горіла лампочка над плитою.
Подружжя повільно йшло коридором, міцно тримаючись за руки. Біля порога кухні Ігор Олексійович зупинився, зазирнув у середину.
Кухня була пуста. На столі стояли дві чашки, поруч лежали чайні ложки, цукрниця. Чайник тихо шумів на плиті, з носика здіймалася пара.
— Та ж я не ставила чайник увечері, — здивовано промовила Ганна Олегівна. — Точно не ставила.
— І я не ставив.
Вони стояли в дверях, не наважуючись увійти. Чайник закипів, автоматично вимкнувся. У насталій тиші чулося лише їхнє прискорене дихання.
— Може, ми стали лунатиками? — невпевнено припустив Ігор Олексійович. — Встали уві сні й усе це приготували?
— Разом? Одночасно? Ігорю, не сміши.
Ганна Олегівна обережно ввійшла на кухню, доторкнулася до однієї з чашок. Тепла. Її хтось нещодавно тримав у руках.
— Дивись, — вона показала чоловікові на підвіконня. — Пеларгонія зацвіла.
На вікні стояв старий горщик із пеларгонією, яка не цвіла вже понад рік. Ганна Олегівна збиралася викинути засохлу рослину, та руки не доходили. А тепер на ній пишалися яскраво-рожеві квіти, свіжі й пишні.
— Мама дуже любила пеларгонію, — тихо сказала вона. — Казала, що ця квітка приносить у дім спокій.
— Ганно, може, нам до лікаря звернутися? — обережно запропонував чоловік. —Вони випили той чай у тиші, тримаючись за руки, і відчули, як у серці з’явився той самий спокій, який колись дарувала їм Ольга Дмитрівна.
З того дня квітка на підвіконні більше ніколи не в’яла, а в домі завжди пахло м’ятою й теплом, навіть у найхолодніші зимові ночі.
