10 березня.
Цієї весни у нашому селі на Волині відбулося те, про що й досі не перестаю думати. Я, Ярослава Бойчук, зранку зустріла незнайомого вовка самотнього, але зосередженого, мов людина. Він приходив у хату мого двору, сідав поруч згарища й дивився, як ми з Лялькою, моєю сірою дворняжкою, пораємось по господарству. Невже дикий вовк тягнеться до людей?
Спершу всі в селі злякалися. Лякали дітей, пильнували курей і худобу, бо думали, що він нападатиме. Але день за днем вовк нічого не чинить: не краде, не рветься на здобич, не гарчить на людей. Він лиш раз-у-раз зявляється біля Ляльчиної будки, присідає, уважно вдивляється і так дивно сумно в нього під очима. Дівчата, як завжди, посміюються мовляв, Ярослава наречена вовка, а хлопці завжди знайдуть жарт для будь-якого чуда.
Та в оте похмуре світанкове ранку, коли я винесла воду, він лежав просто під носом у Ляльки. Я глянула й злякалась у погляді того вовка була така невимовна туга, що аж моторошно стало. Жодної злості, ні краплі агресії, наче благає допомоги.
Думала: чому ж він іде саме до мого двору? Хіба не боїться?
З кожним днем страхи у селі стихали вовк нікому не завдавав лиха, блукав околицями й, здавалося, шукав лише жіночі голоси та собачу ласку. До кобелів жодної цікавості, а до сучок неначе шукає когось. Так і зустрілись наші погляди його і Ляльки, а над головою моє вікно, під яким я нишком спостерігала. Лялька щасливо, з хвостом по землі, а я все гадала: що ж у цьому приховано?
Аж тут якось зранку, коли вовк не злякався навіть гуркоту цебер, я помітила на його шиї глибокий темний рубець, точніше шрам від застарілого нашийника. Мимоволі голосячи подумки, спитала: Хто ж так із тобою, бідолахо?
Цілий день не могла дати собі спокій. До вечора, як принесла йому в мисці мяса побачила: він не їсть як треба. Повільно злизує, ковтає, але майже не може розкрити пащу. Якби навіть захотів на когось кинутись сили не мав би Я присіла біля нього, куски різала все менші: намагалась заговорити лагідно, чуючи як серце холоне й стискається від жалю.
І от одного разу, коли довіри стало більше, спробувала легенько доторкнутись до голови. Під пальцями шкіра, в яку врос старий посічений ремінь. Нашийник, приріс до плоті, як смертельна пастка, подарунок від людей. Я видихнула, намацала застібку, акуратно перерізала старого ремінця ножем, а він різко смикнувся, рвонув у бік лісу і зник.
Вранці, ледь розвиднілось, понесла я той нашийник до магазину, що при трасі. Чоловіки, побачивши, відразу згадали: кілька літ тому з мисливської станції пропав молодий вовк, що не підкорився. Саме він так, той самий. Люди сперечались та жартували, а я не могла думками відійти від його погляду. Нарешті він може дихати на повні груди.
Пройшло кілька діб вовк повернувся. Їв уже без страху, сили прибавлялося з кожним днем. І одного разу, наситившись, підсунувся ближче, мяко ткнув мордою мені у коліно Я змертвіла такого від дикого вовка не сподівалась.
А далі тільки чудеса. Лялька ощенилась: четверо вовчат і один чорненький щеня! Село ахнуло, а я Я, мабуть, раділа тихо в душі. Самотній вовк таки мав намір.
Він ще довго приносив малим мясо, вигрібав ямки, обнюхував і облизував дітлахів. Деколи спостерігала за цим із вікна й думала, що наш двір став частиною його зграї.
Та був момент, якого не забуду ніколи. На наш поріг ступив товстий, нахабний дядько власник тієї самої станції. Погрожував, вимагав віддати вовка і щенят, намагався купити їх за гривні. Почав лютувати, далі лайка й погрози
В ту ж мить вовк, ніби куля, перескочив через тин, збив отого хама з ніг, встав між ним і нами. Господар понісся геть, кричачи на все село, а я зрозуміла: я захищена, доки цей звір поруч. І більше нічого не боялась.
Минув якийсь час, і малеча, підростаючи, пішла слідом за батьком. Відтоді мисливці здалеку розповідали: У лісах завелися вовки особливі, з чорними лапами А я лиш всміхалась: це ж наші, від Ляльки.
Вовк іноді ще приходив до нашого двору. Але то вже зовсім інша історія, мабуть, уже не для цієї весни.
Я зрозуміла головне: буває, де не чекаєш виростає довіра, між людиною і лісом. Я не злякалася співчуття, а вовк відповів мені по-своєму: захистом і вірністю.
Ось так самотній звір знайшов зграю, а я історію на все життя, яка доводить: добро завжди повертається.
А як ти думаєш чи здатні дикі звірі памятати добрі вчинки і віддячувати за них?
