В засніжених лісах Карпат, де вітер шепче між смереками, а ніч може тривати цілу вікніцю, жила зграя вовків, яку очолювали Кирило та Надія пара, повязана не лише кровю, але історією, яку старі лісівники досі розповідають.
Кирило був самітнім вовком, коли зустрів її. Він залишився без зграї після снігової лавини і з того часу блукав без мети, уникаючи людей, мисливців та інших вовків. Його серце було повне незагорих ран.
Надія зявилася в безмісячну ніч худа, кульгава, з відірваним вухом та очима, повними лютості, але не страху. Вона була сильною вовчицею, вигнаною з іншої зграї за те, що кинула виклик ватажкові, захищаючи своїх малих. Вона втратила їх, але не свою гідність.
Кирило не напав на неї. Не втік. Вони просто дивилися одне на одного. І в цій крижаній тиші впізнали себе: двоє зламаних сердець, у яких вистачило сміливості битися далі.
З того дня вони полювали разом. Спали, притулившись спинами. Вчилися довіряти потроху, по-звірячому. Не було ні «кохаю», ні обрядів. Лише товариство, повага та вірність, яка не потребувала доказів.
З роками вони створили свою зграю. Народили малих. Навчили молодь не боятися ні снігу, ні пітьми. Виття Кирила було глибоким і довгим, наче дзвоніння бубнів у серці лісу. Виття Надії коротке й гостре, як стріли криги в повітрі.
Але коли вони вили разом небо слухало.
Вчені кажуть, що вовки виють через територію або щоб зібрати зграю. Але старі гуцули знають іншу правду: деякі вовки виють з любові.
Однієї особливо суворої зими Кирило не повернувся з полювання. Надія шукала його дніми. Вила щоночі з найвищої скелі. Але він не прийшов. Лише сліди в снігу, що зникали в гірському проваллі.
Надія не їла. Не полювала. Лише піднімалася на скелю що вечора й пускала свій виття. Коротке. Гостре. Невпинне.
Аж поки однієї ночі, під яскравими зорі, хтось відповів.
Виття низьке. Далеке. Впізнаване.
Вчені сказали б, що це інший самець. Що, можливо, він хотів викликати її чи посісти її місце.
Але Надія не відповіла лютью. Вона сіла на скелю, заплющила очі й завила, як колись уперше.
І в ту мить вітри затихли. Сніг перестав падати. А подвійний виття, досконалий, обійняв долину, немов священний спів.
На світанку її більше ніхто не бачив.
Пастухи знайшли скелю порожньою. Лише дві пари слідів, одна біля другої, йшли вгору до вершини гори. Немов двоє вовків один невидимий пішли разом, щоб злитися з обрієм.
З тих пір що зими, коли падає перший сніг, діти Кирила та Надії виють до неба. Не зі страху. Не заради поклику.
А тому, що дика любов теж залишає сліди навіть якщо вітер їх змете.
