Я довго мовчала про це. Не через сором, а через страх осуду. Бо як так — відмовитися від батьків, припинити з ними спілкування, наче вони чужі. Та я наважилась. Бо мені більше не боляче. І тому, що лише поставивши крапку в цьому спілкуванні, я відчула, що справді живу.
Мене звати Оксана. Народилася я в Чернігові. Моя сім’я — ніби так собі звичайна: мама, тато, я. Дитинство… воно не було щасливим. Не тому що нас били чи морили голодом — у нас був холодильник, школа, іграшки. Але душа дитини голодувала.
Все почалося, коли батько почав пити. Спочатку — по святах. Потім — по вихідних. А далі — просто тому, що день важкий. Пляшка за пляшкою. І кожний вечір у домі перетворювався на поле бою. Тато міг лежати у коридорі, ледь дихаючи, а мама просто проходила повз, шепчучи мені: «Не заважай. Іди у свою кімнату». Вона не обіймала, не питала, як я. Не говорила, що все буде добре. Вона просто виживала поруч із ним — і втягнула мене в цю боротьбу.
Я рано зрозуміла: просити любові — марно. Коліна я сама мазала зелёнкою, сама йшла до лікаря, сама справлялася зі шкільними проблемами. Коли я вперше отримала грамоту — ніхто не прийшов на нагородження. На останній дзвоник я запросила батька. Він обіцяв. Але не прийшов. Сказав, що «робота». Я стояла у шкільному дворі й дивилася, як інші батьки знімають своїх доньок на відео, дарують квіти. А мій навіть не пам’ятав, що день особливий.
Після цього я більше не запрошувала їх нікуди. Ні на випускний з інституту. Ні на реєстрацію шлюбу. Ні на першу виставку, коли я нарешті почала заробляти творчістю.
Та найболючіше сталося згодом. Коли я привела додому свого першого хлопця, батько був п’яний і влаштував скандал. «Він тобі не пара», — сказав він. Грубо. Принижуючи не лише мого коханого, а й мене. Тоді я зрозуміла: для нього я не особистість. Я — ніхто. Навіть не донька. Просто хтось, хто заважає йому пити.
Я переїхала. Зняла маленьку кімнатку на околиці. Грошей не було. Іноді — навіть на їжу. Але дихалося легше, ніж вдома. Тиша без криків. Самотність — без докорів. Свобода — без страху.
Та життя — не пряма дорога. Розлучення, пандемія, безробіття. І я змушена була повернутися в той самий дім, у той пекельний коло, де все лишилося, як було. Мати з вічно втомленим обличчям. Батько, який ігнорував карантин, блукав по друзях, а потім валявся на підлозі. Я не витримала — одного разу просто штовхнула його, бо більше не могла терпіти. Він розлютився. Мати кричала. Усе зло за ті роки вилилося в їхніх словах, ніби це я винна у всьому. Що живу. Що повернулася. Що смію бути нещасною поруч із їхньою «великою жертовністю».
Коли я знову збирала валізу, я дала собі обіцянку — більше не повертатися.
Зараз у мене нова сім’я. Чоловік. Робота. Ми живемо у Львові, в невеличкій, але затишній квартирі. Я не прошу багато від життя. Мені важливі спокій, повага й тепло. Усього цього я не знала в дитинстві. І зараз створюю це для себе самостійно.
Батьки дзвонять. Іноді. Зазвичай — раз на місяць. Розмова триває не більше хвилини. Сухі фрази: «Як справи?», «Живі», «Ну добре, бувай». І знаєте… я не відчуваю провини. Я не суму. Я не хочу назад.
Це не про злість. Не про помсту. А про порятунок. Я стільки років йшла із тягарем на плечах, що коли його скинула — не одразу зрозуміла, як легко стало. Я не зобов’язана бути донькою ціною власного щастя. Не зобов’язана любити тих, хто мене не любив. Не зобов’язана все пробачати.
Якщо ви читаєте це — і впізнаєте себе, знайте: ви не самі. Ви не зобов’язані терпіти. Іноді відрізати — це не жорстокість, а турбота. Про себе.
Я припинила спілкуватися з батьками. І вперше почала жити для себе.
