Бабуся моя була людиною важкою, а в деяких питаннях навіть суворою.
Мої батьки розлучилися дуже рано, я був ще зовсім малий не памятаю батька зовсім. Коли мені виповнилося пять років, ми переїхали з мамою жити до бабусі в Житомир, і так тривало все моє свідоме дитинство.
Як людина, бабуся була непроста. Основна вимога слухняність і працьовитість. Я не можу згадати про неї нічого теплого.
Деякі люди шкодують про своє дитинство, але я навіть не хочу згадувати свої. Мені нема що згадати. Мама не допомагала. Втікти було нікуди: девяності, розгул безгрошівя, постійне виживання. Доводилось задовольнятись тим, що є. Бабуся завжди намагалася контролювати нас з мамою, все має бути так, як вона хоче.
Так ми й жили. На люди завжди робили вигляд, що все добре.
Коли я вчився у пятому класі, особисте життя мами нарешті змінилось: зявився чоловік, і вона переїхала до нього у Вінницю. Через рік взяла і мене. Вітчим особливо мене не любив, але погано не ставився. Після життя з бабусею, де тільки сварки й суперечки, життя з вітчимом здавалось раєм.
Бабуся була проти маминої нової сімї, а мама просто скористалась шансом жити окремо від «деспота в сукні». З того часу вони взагалі не спілкувались.
Я інколи дзвоню бабусі.
Раз на місяць мушу налаштовуватись психологічно. Говорю скоренько про щось неважливе. Щоб уникнути негативу, згадую лише добрі новини, обмежуюсь загальними фразами чи коротким обміном повідомленнями. Раз на пів року на день народження чи іменини приїжджаю з квітами і тортом, максимум на пів години. Ось така у нас комунікація.
Зараз у мене нормальне життя: кохана дружина Оксана, маленький син Андрій, близька сімя. Недавно з дружиною вирішили купити квартиру в кредит у Львові. Минулого року бабусі виповнилось 80.
Колись бабуся була бадьора, сама впоралась з усім господарством. Але останнім часом все погіршилось.
Бабуся стала замкненою, навіть з дому вийти не може, про готування і мову нема майже весь час лежить, але ще рухається по квартирі. Нещодавно сильно захворіла допомагають сусіди. Ситуація склалась так, що бабусі потрібна постійна догляд.
У бабусі багато далеких родичів, які тепер постійно дзвонять мені з докорами! Вони не можуть знайти маму вона з чоловіком переїхала до Польщі. Тому всі впевнені: я маю за нею доглядати.
Я знаю, на яке пекло це схоже. Так, вона мене виростила, дбала, навчала. І нібито мій черга платити борг. Але я не хочу цього! Вона не любила мене ціле дитинство. Я навчився не тримати образу за її ставлення, але вибачити так і не зміг. Водночас почуття провини не полишає розумію, старій потрібна допомога.
Може, найкраще було б найняти доглядальницю. Але фінансово це не потягну є дитина, кредит, син часто хворіє.
Що мені робити?
Чи справді онук зобовязаний доглядати за старою бабусею, особливо якщо не претендує на спадщину? Вона мені не потрібна, так само як і спадщина…
Пишу ці рядки і розумію: життя багато в чому залежить від нашого вибору. І боляче буває вирішувати, що робити, коли минуле не принесло любові, а сьогодення чекає від тебе відповідальності. Головне залишатися людиною.
