Ранком дружина оголосила мені, що ми чекаємо на четверту дитину. До того ж вона додала:
Купити квартиру грошей не маємо. Значить, треба домогтись державної. Ти ж домагатися не вмієш, тому щороку народжуватиму по дитині: якщо не виходить узяти якістю батька візьмемо кількістю дітей!
Уже на роботі, нерішуче відчинив двері з написом «Дирекція» у своєму Науково-дослідному інституті. Усередині було гамірно. Директор Балабан і його заступник Кардаш обговорювали щось із колегами.
Йдеться про престиж нашого інституту… Треба перегнати інші заклади за всіма спортивними показниками… О! Ось і наша надія! це про мене.
Я замявся.
Я не надія… Я стосовно квартири…
Будинок здається за тиждень, похапцем оголосив Кардаш. Ви у нас перший у черзі. Як пострибаємо так і новосілля одразу.
Куди стрибати? спитав я, зраділо усміхаючись.
З парашутом. Завтра змагання.
Я перестав усміхатись.
Куди саме стрибати?
На землю.
І для чого ж це?..
Ви що, телевізор не дивитесь?! здивувався директор. Зараз усякі дивації модні: артисти ковзають на льоду, співачки співають у цирку на трапеціях… Тепер учені ставлять рекорди! Професор Биков учора боксував на рингу, він показав на худорлявого Бикова з посинідлим носом і трьома пластирами. Доцент Козулько у суботу боровся класичним стилем наразі у реанімації… Тепер ваша черга. Розподілили лишки спорту вам випав парашут.
Від слова «випав» у мене ледь ноги не підкосились.
Коли стрибок? ледве промовив я.
Завтра. На День Пташок, повідомив Кардаш.
Я шукав підтримки в Балабана.
Для чого ж пташкам, щоб я розбився?
Балабан підійшов і поклав мені руку на плече:
Житло, як багатодітному, отримаєте, у будь-якому разі. Але… квартири бувають із лоджіями й без, з видом на лісопарк чи на цементний завод… При розподілі враховуємо активність у громадському житті…
В кабінеті настала тиша. Я розжував таблетку валідолу й спитав:
А якщо я не долечу? Чи перелечу? Сімя все ж житиме з видом на парк?
Кардаш лагідно розсміявся:
А наше ж правило: вдовам та сиротам поза чергою! І не хвилюйтесь! і підбадьорливо плеснув мене по спині. Ви ж із напарником, досвідченим! показав на блідого аспіранта в окулярах, що тулився у кутку.
Це аспірант, пояснив Кардаш, його все одно мають звільнити за скороченням.
З дитинства я жахався висоти. Голова йде обертом, навіть коли ставав на табурет забити цвях. «Літак» для мене це одразу морська хвороба. Тож увечері вдома вирішив тренуватися: кілька разів стрибав із тахти на підлогу.
…Наступного дня нас із аспірантом підібрали в чорному довжелезному мікроавтобусі, схожому на катафалк. За нами в іншій машині їхав Балабан, а ще далі, у трамваї група підтримки: тридцять науковців та викладачів.
Кардаш зустрів нас із замовленим духовим оркестром заграли прощальний марш. Але оркестр був траурний, то й марш звучав надто вже прощально, навіть пілот розчулився. Трьох музикантів посадили до літака разом із нами, щоб зіграти щось веселе, коли ми будемо випадати з літака.
Інструктор, спокійна та душевна людина, дивився на нас сумно і співчутливо. Глянувши на мій живіт, наказав дати мені ще один парашут. Мене обвісили ще рюкзаком. Якщо аспірант був схожий на одногорбого верблюда, то я на двогорбого.
Перед стрибком у літаку інструктор вдруге пояснив усі випадки, за яких парашут не відкриється, і тричі поцілував кожного. Потім підняв кришку люка, подивився на мене винувато й прошепотів: «Пора».
Мовчки простягнув йому конверт:
Передайте дружині. Якщо народиться син хай назве моїм іменем.
Не хвилюйтеся, втішав інструктор, страх тільки на початку, потім нічого не відчуваєш.
Вперед, камікадзе! підбадьорив пілот.
Музиканти заграли «Ой у лузі червона калина», я заплющив очі й вистрибнув. Коли розплющив все ще у літаку: верхня половина у салоні, низ вже теліпається в повітрі застряг у люці. Інструктор і аспірант навалились, щоб проштовхнути марно.
Треба намилити! запропонував аспірант.
Відійдіть, нервував інструктор. Ви ж заткнули нам весь зліт!
Як звільнитися? волав я.
Видихніть повітря!
Видав довге «У-у-у!..», все повітря з легенів і провалився в порожнечу. Кільце смикнув ще в літаку парашут висівсь на шасі, і я повис під брюхом літака.
Пілот почав крутити піке, щоб мене скинути я тримався.
Досить бавитись! кричав інструктор. Відпускайте!
А я ні.
Інструктор висунувся з люка, спробував мене відчепити. В середині його тримав за ноги аспірант. Інструктор майже дотягнувся до стропи, але раптом літак смикнуло і він вилетів разом із аспірантом, який тримав його за ноги. Якимсь дивом інструктор ухопився за мій піджак. Аспірант летів трохи нижче, тримаючись за ноги інструктора.
Полетіти з таким вивішуванням було веселіше ми нагадували циркову трупу на трапеції.
Музиканти зграли «Летіть, голуби, летіть».
Інструктор верещав, що аспірант передавив йому артерії і ноги скоро відсохнуть!
Щоб дати інструктору перепочити, я запропонував аспіранту хапати мої ноги все одно висять, але інструкторові було зручніше.
З такою підвіскою літак не міг посадку зробити він кружляв над аеродромом, різко знижуючи висоту, щоб ми попадали у траву. Але відриватись треба було по черзі, з аспіранта. Літак ішов так низько, що аспірант волікся по землі, але інструкторові ноги не відпускав, і в кінці знову летів разом із нами.
Інструктор проклинав свої ноги та бажав, щоб вони разом із аспірантом відмерли.
Музиканти заграли «Небо голубе наш дім».
Бензин закінчувався. З люка витягнули жердину з петлею, впіймали аспіранта за ноги, затягнули його, потім інструктора, потім мене. Мене дотягли до половини, і я знову застряг: голова в літаку, ноги теліпаються. Але вже страху не було літак заходив на посадку: мені залишалось пробігти кількасот метрів по полосі разом із шасі.
Усі живі, всі раді.
Оркестр відіграв найвеселіший із траурних маршів.
Тільки інструктор не міг зрушити з місця: аспірант досі не відпускав його ноги пальці розгинали плоскогубцями.
Звільнили інструктора і тут помітили, що його штани перетворились на довгі шорти. Насправді ноги просто витяглись, став схожий на страуса.
Завтра повторне змагання! оголосив Кардаш.
Почувши це, інструктор зблід, як мій не розкритий парашут, і на своїх страусячих ногах поскакав до телефону. Куди дзвонив невідомо. Але перемогу мені зарахували і у цьому, і в усіх спортивних заходах на наступне десятиліття. Навіть мій рекорд з бігу зарахували: адже я біг із швидкістю літака. Щоправда, бігла тільки нижня половина верхня летіла, тож поділили результат навпіл.
Але все одно мій забіг вийшов рекордним!
З того дня я зрозумів: іноді вистачає просто втриматись, не втрачати надії і гідності, навіть коли тебе виштовхують із зони комфорту. І тоді виходить не просто рекорд, а справжня перемога над собою.
