Зранку Михайлу Сергійовичу стало гірше. Він задихався.
Назаре, мені нічого не треба. Жодних ваших ліків, нічого. Єдине прошу дай мені попрощатись із Мурчиком. Прошу. Від’єднай це все
Чоловік кивнув на крапельниці.
Не можу я так піти, розумієш? Не можу
По щоці скотилася сльоза. Назар розумів, що якщо все це відключить, то, може, і не доведе його до виходу.
До них підтягнулися чоловіки з усієї палати.
Назаре, ну хіба нічого не можна зробити? Несправедливо так
Розумію Але ж це лікарня, стерильність
Байдуже Глянь, людина відійти не може.
Він усе розумів. Але що він міг? Назар підвівся. Все він може. До біса цю суперечку, до біса батькову фірму. Хай звільняють. Різко розвернувся й зустрівся поглядом з Яриною. В її очах було захоплення.
Назар стрімголов вибіг на вулицю.
Мурчику, я тебе прошу, тихо. Може, ніхто й не помітить. Ходімо, ходімо до господаря.
Він уже відкривав двері, коли його зупинили. Перед ним стояла Емма Едуардівна.
Це що таке твориться?
Еммо Едуардівно Я прошу, будь ласка. Пять хвилин. Дайте їм попрощатися. Я все розумію. Звільните потім мене.
Вона хвилину мовчала. Хто зна, що було в неї в голові, але раптом жінка ступила вбік.
Гаразд. Хай уже і мене звільняють.
Мурчику, за мною!
Назар кинувся бігти по коридору, а Мурчик разом із ним. Попереду Ярина розчинила двері. Пес, ніби щось відчувши, у кілька стрибків опинився перед палатою… ще один стрибок і Мурчик стоїть на задніх лапах біля ліжка Михайла Сергійовича, передні поклавши на край ліжка. У палаті запала глибока тиша. Чоловік відкрив очі. Пробував підняти руку не вийшло, заважали крапельниці. Тоді другою швидко їх висмикнув.
Мурчик! Ти прийшов
Пес поклав морду на груди Михайлові Сергійовичу. Той пригорнув пса, погладив раз і вдруге. Усміхнувся Усмішка так і застигла на його обличчі. Рука зїхала. Хтось прошепотів:
Пес плаче
Назар підійшов до ліжка. Справді, Мурчик плакав.
Все Ходімо Ходімо
***
Назар сів на лавочку, а Мурчик забіг у кущі й ліг там. До Назаря підійшов чоловік із палати, той самий, що колись віддав котлету. Простягнув пачку Прилук.
Назар глянув, уже хотів сказати, що не курить, та махнув рукою. Запалив.
Поруч сіла Ярина. Очі червоні, ніс роздутий.
Яринко Я сьогодні останній день.
Чому?
Розумієш, спершу я тут був за покарання, потім хотів самому батькові довести, що щось же можу Він обіцяв мені фірму віддати. Та справа не в ній. Я не можу. Поїду додому. Скажу прямо: твій син безталанний. Пробач, Яринко
Назар пішов. Написав заяву, зібрав речі. Ярина спостерігала з вікна, як він підїхав до входу на своєму мерседесі, вийшов. Відчинив двері пасажира й рушив до кущів. Щось сказав Мурчику, потім підійшов до машини, сперся й чекав. Пес підійшов за хвилин пять. Довго дивився Назарові в очі, тоді стрибнув у машину.
Ярина знову заплакала.
Ти не безталанний! Ти найкращий!
***
Минуло кілька днів.
Ярина побачила, як головний лікар йде з чоловіком, який був підозріло схожий на Назаря. Вона вітром злетіла сходами й вискочила на вулицю.
Ви батько Назаря?
Головний лікар здивовано на неї глянув.
Ярино, що відбувається?
Почекайте, Сергію Миколайовичу, потім мене виганяйте! Так це ви?
Вадим Олегович так само здивовано подивився на маленьку дівчину з милими веснянками.
Я.
Ви не смійте! Чуєте? Не смійте думати, що Назар безтолковий! Він найкращий! Він єдиний, хто не побоявся дати людині попрощатися з другом перед смертю! У Назаря серце й душа є!
Ярина розвернулася й пішла в корпус. Вадим Олегович засміявся.
Бач, яка?
Сергій Миколайович відповів:
І що з нею робити? Дівка хороша, але їй правду подавай!
Це погано?
Та інколи й так
***
Три роки потому.
Із воріт гарного будинку вийшла ціла сімя. Назар котить візочок, а Ярина веде на повідку величезного білого пса. Дійшли до річки, Ярина відпустила собаку.
Мурчику, далеко не тікай!
Пес помчав до води. Минає дві хвилини маля у візочку загукало. Мурчик миттю повернувся і став біля візочка.
Ярина засміялася.
Назаре, здається, нянька нам не потрібна. Ну що ти прибіг? Соня просто загубила соску.
Крихітка знову заснула, Мурчик заглянув і переконавшись, що все гаразд, побіг далі ловити метеликівМурчик у відповідь голосно гавкнув і обережно підняв соску, подав її Назару. Соня засміялася той глибокий, щирий сміх, що наповнює неспокійний день теплом.
Ярина обняла Назаря за плече, він поцілував доньку в маківку. Вдалині на річці бавилися діти, а вітер приносив запах свіжоскошеної трави й весняних квітів. Світ здавався повним простих і важливих речей: щирої любові, вірних друзів, і пса, який завжди поруч, коли це найбільше потрібно.
Знаєш, прошепотіла Ярина, я досі вірю, що світ змінюється від таких дрібниць: коли когось слухаєш, коли обіймаєш, коли випускаєш назустріч чуду.
Назар посміхнувся. Він дивився на свою сімю і розумів: талант не в тому, щоб завжди все виходило. Талант у здатності любити, прощати, і бути людиною, навіть коли це найважче.
Мурчик ліг поруч із візочком, поклавши лапу біля маленьких ніжок Соні, і задрімав на сонці. Життя тривало, просте й дивовижне, як завжди і саме в цьому була найвища справедливість.
