Уранці Михайлові Сергійовичу стало гірше. Він ледве дихав.
Остапе, мені нічого не потрібно. Жодних ваших ліків, нічого. Лише прошу тебе, дозволь попрощатися з Ладою. Благаю. Відєднай від мене це все
Він кивнув на крапельниці.
Не можу я так піти. Розумієш, не можу
Сльоза скотилася по щоці. Остап знав, якщо він усе вимкне може й не встигнути допровадити його до дверей.
До них зібралися чоловіки з усієї палати.
Остапе, невже не можна щось придумати? Не по-людськи це
Та я все розумію Але ж лікарня треба стерильно.
Та хай там! Подивись, людині ж іти важко, а отак
Остап згідливо кивнув. Усе він розумів. Але що було робити? Остап підвівся. Зможе все! До біса ці накази, до біса батькову фірму. Хай навіть звільнять. Раптово повернувся й зустрівся поглядом з Яриною. Там було захоплення.
Остап мерщій кинувся на двір.
Ладо, тільки тихо прошу тебе. Може, й не помітить ніхто. Ходімо, ходімо до господаря.
Він уже відкривав двері, коли перед ним стала Олена Едуардівна, перегородивши шлях.
І це ще що таке?
Олено Едуардівно Благаю, дайте пять хвилин. Нехай попрощаються. Я розумію звільните.
Вона задумалася. Хто там знає, що вирішувалось у цей момент у її душі алежінка ступила вбік.
Добре. Хай вже й мене звільняють.
Ладо, за мною!
Остап кинувся коридором, Лада поруч. Попереду Ярина прочинила двері. Собака, наче щось зрозумівши, за мить скочила до палати… ще ривок і вже стоїть спереду на задніх лапах, передніми впирається в ліжко Михайла Сергійовича. Навколо мертва тиша. Чоловік розплющив очі. Захотів підняти руку, не виходило крапельниці заважали. Тоді іншою рукою вирвав їх.
Ладо! Прийшла ти
Собака опустила голову на груди Михайла Сергійовича. Він погладив Ладу. Раз, вдруге… І посміхнувся. Посмішка залишилась на устах. Рука мяко сповзла. Хтось прошепотів:
Собака плаче
Остап підійшов ближче. Лада, й справді, плакала.
Все. Ходімо… Ходімо
***
Остап сів на лавку під парканом, а Лада полягла в кущах поруч. До Остапа підійшов один із чоловіків з палати той, що перший колись віддав свою котлету. Подав пачку цигарок. Остап глянув схотів відмовити, та лише змахнув рукою. Закурив.
Поруч сіла Ярина. Очі червоні, ніс напух.
Яринко Я сьогодні останній день.
Чому?
Розумієш, спершу був тут як кара потім хотів батькові довести, що можу. Він мав мені все залишити. Але не в цьому справа. Я не можу. Повертаюсь додому. Скажу прямо твій син нікчемний. Пробач, Яринко
Остап пішов. Написав заяву, зібрав речі. Ярина з вікна бачила, як він підїхав до входу на своєму «Опелі», вийшов. Відчинив пасажирську дверку і рушив до кущів. Щось говорив Ладі потім пішов до машини, сперся й чекав. Собака через хвилин пять підійшла. Довго дивилася в очі Остапу тоді скочила в авто.
Ярина знову плакала.
Ти не нікчемний! Ти найкращий!
***
Минуло ще кілька днів, коли Ярина побачила, як з головним лікарем заходить до лікарні чоловік, схожий на Остапа. Ярина вихором кинулася сходами і вискочила на вулицю.
Ви батько Остапа?
Головний лікар здивовано на неї подивився.
Ярино, що це ти?
Почекайте, Сергію Миколайовичу! Звільните потім! То це ви?
Вадим Олегович так само здивовано дивився на маленьку дівчину з милими веснянками.
Я.
Ви не маєте права думати, що Остап нікчемний! Він найкращий! Він єдиний, хто не злякався й дав людині попрощатися з Ладою! У Остапа є серце! Й душа!
Ярина стрімко пішла до будівлі. Вадим Олегович посміхнувся:
Бачив таку?
Сергій Миколайович відповів:
А що з нею зробиш? Дівчина хороша, але все їй правду подавай!
А це вже погано?
Не завжди
***
Минуло три роки.
З воріт гарного будинку вийшла вся родина. Остап котив візочок, а Ярина вела на повідку величезного і красеня-пса. Вони дійшли до річечки, Ярина зняла поводок.
Ладо, далеко не бігай!
Собака першим поривом кинувся до води. Минуло дві хвилини немовля у візку захникало. Лада тут же вернулась тими ж стрибками до візочка.
Ярина засміялась:
Остапе, мабуть, няньки нам не треба! Що ти стривожився, Ладо? Соня ж просто пустушку впустила!
Дитя знову заснуло. Лада зазирнула у візочок переконавшись, що все гаразд, кинулася навздогін за метеликомОстап подивився на Ярину, її щасливе обличчя, на Ладу, що лежала біля візочка, облизуючи дитині пальчики, і раптом відчув вперше у житті все стало на свої місця. Сонце пробивалося крізь листя, сміх дитини лунав над водою, а в очах Ярини світилися ті самі веснянки, які колись перемогли його розгублене серце.
Він сів поруч, обійняв дружину і прошепотів:
Ярина, я колись думав, що щастя треба заслужити. А воно просто приходить, коли поруч ті, кого любиш.
Вона доторкнулася до його щоки, і щось мовчки їм обом пообіцяла тепер усе вдасться.
Лада струсонула вухами, напружено прислухаючись і вирвалася вперед, разом із вітром, підхопивши легкий метелик на носа. Соня розреготалася, і цей сміх, світлий, як ранковий промінь, лунав довго над старою річкою, залишаючись у літах тим, що зрештою вартує всього.
І так їм було добре тут разом, назавжди.
