Ну нарешті… чи все тільки починається
Виходячи заміж, Оксана й уявити не могла, що її майбутній чоловік Тарас давно став полоненим шкідливої звички. Познайомилися вони стрімко, закрутило, затягнуло, а він уже через пару тижнів зробив їй пропозицію — трохи під чаркою, зі знайомим присмаком горілки:
— Оксанко, давай під вінець? — видихнув він, спираючись на одвірок.
— Ти, здається, п’яний? — слабко обурилася вона, більше здивовано, ніж сердито. Все ж таки заміж хотілося: всі подруги вже з обручками.
— Та на радощах, — засміявся Тарас, — це ж свято — тебе прошу в дружини!
— Згодна, але з однією умовою: гулянки — лише по святах, — попередила вона.
— Ну то в мене якраз свято, — відгукнувся він жартом.
Молода, наївна, закохана — Оксана не знала, що батько Тараса пив все життя. І син уже давно поділяв батькову звичку, тільки мати, Ганна Миколаївна, безпорадно махала рукою:
— Сам спився, ще й сина за собою тягнеш!
— Та хай мужиком росте! — посміхався її чоловік, наливаючи синові чарку за обідом.
Відразу після весілля пара оселилася в маленькій однокімнатці, що дісталася Оксані від бабусі. Спочатку все було терпимо: Тарас працював, додому повертався регулярно, хоч і часто з запахом. На кожен випадок у нього була “поважна” причина:
— У Валерка дитина народилася, як не відзначити? У Серьога іменини, ну й я тост підняв… А дядько Олесь на хаті частував — відмовитись незручно…
Потім народився син — Ярик. Але батьківство чоловіка анітрохи не протверезило. Він приходив додому все рідше, до дитини підходити уникав.
— Чому ти не спілкуєшся з сином? — з докором питала Оксана.
— А ти сама кажеш: не дихай на нього перегаром. Ось і не підходжу, — відмахувався він.
— То перестань пити! Ну скільки можна? — сльози котилися по щоках.
Минуло вісім років. Горілка стала невід’ємною частиною життя Тараса. Роботу він губив одну за одною. Оксана тягла все сама, на щастя, Ганна Миколаївна допомагала — і онукові речі купувала, і грішми підтримувала.
— Оксана — золото, — скаржилася Ганна своїй сестрі. — А син… все гірше й гірше. Не впізнаю його.
Тарас перетворився на тінь колишнього себе: зблідлий, без зубів, без інтересу до життя. Ні любові, ні турботи — нічого не лишилося.
— Розлучайся з ним, — радили всі: подруги, колеги, навіть сусіди.
Але Оксана жаліла чоловіка. Як бездомного пса. До певної — жаліла. Поки не зрозуміла, що Ярик підростає, дивиться, вбирає, і вже сам не хоче бути вдома, де пахне лихом.
Тоді вона сказала свекрусі:
— Ганно Миколаївно, я більше не можу. Подаю на розлучення.
— Може, його вилікувати? — тихо благала вона. — Може, ще не пізно?
— Скільки ви свого лікували? — гірко посміхнулася Оксана. — Хочу, щоб син виріс іншим. Нехай краще взагалі не бачить батька.
Ганна лише зітхнула:
— Ну куди ж він піде… Звісно, до нас. Що ж тут у мене буде…
Але був і ще один привід. Оксана давно відчувала симпатію до колеги — Богдану. Він з’явився в їхньому відділі нещодавно: підтягнутий, русокосий, з пробивними блакитними очима і рідкою в наш час ввічливістю. Розлучений, без скандалів, приїхав з іншого міста до батька. Жінки в офісі — хто мовчки, хто відверто — намагалися привернути його увагу, але Богдан тримав дистанцію.
Коли Оксана подала на розлучення, Тарас навіть не здивувався. Валіза біля дверей, коротка розмова — і він пішов. До батьків.
А через два тижні Богдан підійшов до неї після роботи:
— Оксано, не хочеш випити кави? Просто поговоримо.
Вона кивнула, щоки порожевіли. Вони посиділи в кав’ярні, і між легким сміхом і серйозними словами раптом промовчало:
— Я відразу зрозумів, ти — не просто колега. Ти — моя доля, — сказав він.
З того вечора все змінилося. Так, були плітки в офісі. Особливо від Насті:
— Оце так, наша скромниця Богдана забрала… А я стільки зусиль доклала…
Оксана лише знизувала плечима. Їй не треба було пояснювати.
А незабаром Богдан зробив їй пропозицію. Скромне кільце, щирий погляд, і серце знову забилося.
У суботу вона запросила свекруху. У домі пахло паляницями, на столі димився чай.
— У мене новина, — проговорила Оксана, серце калатало. — Я виходжу заміж. За Богдана.
Ганна Миколаївна спершу завмерла. А потім… обняла її зі сльозами:
— Ну нарешті… Донечко, ти заслужила щастя. Я допоможу з підготовкою до весілля. Зробимо його найкрасивішим!
Вони сиділи за столом, обговорюючи сукню, квіти, гостей. І Оксана відчувала: у неї лишилася не просто колишня свекруха — у неї з’явилася подруга. А у Ганни — донька, яку не народжувала, але серцемІ в цю мить Ярик, якого вона вважала сплячим у своїй кімнаті, несміливо визирнув із-за дверей, і його обличчя освітила перша за довгі роки справжня усмішка.
