Автомобіль мчав ночію Києвом. У салоні сиділи двоє — чоловік і жінка. Здавалося, це подружжя поспішає додому до дітей.
— Можеш їхати швидше? — нервува́то попросила жінка.
— Небезпечно. Місто лише здається пустим. Коли нарешті скажеш йому про нас? Довго ще будемо ховатися? Розкажи йому — так буде простіше.
— Простіше? Для кого? Для нас? А для Софійки? Вона любить батька. Він теж її кохає. Що буде з нею, якщо він дізнається? Це ж жорстоко.
— А обманювати роками не жорстоко? Думаєш, він не здогадується? Я втомився ділити тебе. Хочеш, я сам скажу йому, по-чоловічі?
— Не треба, будь ласка. Я сама. Давaй мені час. — Вона схопила його руку на кермі й міцно стиснула. — Я теж тебе дуже люблю. Але не поспішай. Обіцяю, скоро поговорю з чоловіком.
Чоловік обернувся, зустрів її погляд і нахилився до її губ.
З-за повороту назустріч вилетів чорний позашляховик. Жіночий крик потонув у гуркоті металу…
***
Дзвінок телефону прорвався крізь сон. Іван на мить завис між сном і реальністю, але відкрив очі.
Ганна подзвонила о восьмій і сказала, що затримується. У подруги проблеми, не може її покинути. Пообіцяла розповісти пізніше. Він не встиг запитати, яка подруга. Міг би перевірити, але вважав це принизливим.
Підозрі почали з’являтися два місяці тому. Занадто часто вона затримувалася, іноді ще й у вихідні. Забагато подруг, яким раптом потрібна була допомога.
Він простягнув руку до телефону. Невідомий номер. Серце стиснуло погане передчуття.
— Слухаю, — хрипко відповів Іван.
— Капітан Коваленко. Ви чоловік Ганни Іванівни Шевченко?
— Так.
— Ваша дружина потрапила в аварію… Вона у важкому стані в Київській міській лікарні №4…
— Вона жива? — голос тріпотів.
— Так, але…
— Тату, це мама? — У дверях стояла десятирічна Софійка.
Іван ковтнув ком у горлі.
— Ні. Це… Мама в лікарні. Вона потрапила в аварію.
— Вона померла?
— Ні, що ти. Вона жива.
— Але ти запитав… — Софійка кинулася до нього, обхопила за шию так, що він ледь дихав. — Поїдемо до неї. Мені страшно.
Іван відірвав її руки, посадив поруч.
— Ні, зараз немає сенсу. Вранці поїдемо. А зараз спати. Що мама скаже, якщо ми приїдемо сонні?
Софійка кивнула і пішла до своєї кімнати. Він ліг. У вікні вже світало. Перед дзвінком він побачив час: 2:30 ночі.
Треба заспокоїтися. Серце билося так, що відлунювало в долоні.
Ранком вони поїхали в лікарню. Він залишив Софійку в коридорі й зайшов до лікаря.
— Ви чоловік? — запитав лікар.
— Так. Що з нею?
— Серйозні травми голови, переломи… Вона у комі.
— А як сталося? Вона ж не водій.
Лікар розвів руками.
— В їхню машину врізався позашляховик. Обидва водії загинули. Вашій дружині пощастило. Стан важкий, але шанси є.
— Можна до неї? Донька в коридорі.
— Ваш вибір. Але виглядає вона… не найкраще. Хоча іноді близькі творять дива. Ходіть.
— Хто був з нею в машині? — спитав Іван дорогою.
— Запитайте в поліції. Попереджаю, вона в комі — недовго.
Ганну було не впізнати. Забинтована голова, синці, чужа. Лише обручка на руці навіювала спогади.
— Мамо! — Софійка погладила її руку. — Вона спить?
— Так. Їй зробили операцію. Нам лише дозволили подивитися.
Додому їхали мовчки. Він подзвонив тещі, попросив приїхати до Софійки. Самому треба було на роботу.
Марія Іванівна увійшла в квартиру з платочком у руках.
— Заберу Софійку до себе. Тобі зараз не до неї. — Звернулася до доньки: — Поїдеш?
Та кивнула.
— Я ж попереджала її. Та хіба вона слухала? — Витирала сльози, але зупинилася, побачивши його погляд.
— Маріє Іванівно, про що ви її попереджали?
Вона заперечливо хитнула головою.
— Кажіть. Я все одно дізнаюся.
— Пробач, Іване. Я казала, що це до добра не доведе. Вона твердила: «Люблю його, не можу без нього». Так збожеволіла…
Серце знову занило. Він і сам помічав зміни, але не хотів вірити.
— Хто він?
— Юрко Біленко. Зі школи в неї закоханий. Потім поїхав за кордон. А коли повернувся…
Біленко. Він бачив його раз. Іноді заїжджав за дружиною після роботи.
Два місяці тому сам заїхав за нею і побачив Ганну з ним. Вони дивилися один на одного, немов у світі більше нікого не було.
Він підійшов. Ганна збентежилася, потім посміхнулася й представила його як колишнього однокласника. Чоловіки оцінили один одного поглядом. Руки не подали.
— Як добре, що ти приїхав! — Вона взяла його під руку і потягла до авто.
Тоді Біленко зник. А вся дорога додВони їхали вперед, десь далеко вже світало сонце, і Іван знав, що попри біль, вони знайдуть шлях назад один до одного.
