“Все буде добре, сину…”
“Богданку, сину, це мама”, — пролунав у трубці тихий голос.
Богдана завжди дратувало, як мама наголошувала, що це вона телефонує. Ніби він не міг впізнати її голос. Скільки разів пояснював — на екрані ж видно, хто дзвонить!
У мами був старий кнопковий телефон. Він купив їй сучасний, але вона відмовилась:
— Я вже стара для таких штук. Краще подаруй… Марічці. Її донька таких подарунків не робить. Вона буде радий.
Марічка справді зраділа телефону, швидко його освоїла. Богдан подарував його не просто так — щоб у разі чого вона одразу подзвонила. І вніс свій номер у контакти.
— Мам, я знаю, що це ти, — усміхнувся Богдан. — У тебе все гаразд?
— Сину, я в лікарні.
По спині Богдана пробіг мороз.
— Що сталося? Серце? Тиск? — затрівожився він.
— Операцію завтра робитимуть. Грижа запалилася. Біль нестерпний.
— Чому раніше не подзвонила? Завтра приїду, заберу тебе до Києва. Там і лікарні кращі, і хірурги. Будь ласка, відмовся від операції!
— Не хвилюйся, сину. Пам’ятаєш Тараса Миколайовича? Він дуже хороший лікар…
— Мам, послухай мене! — перебив Богдан. — Я приїду, а до того не погоджуйся на операцію!
Голос матері став ледве чутним.
— Не турбуйся. Все буде добре, сину. Люблю тебе… — У трубці пролунали короткі гудки.
Богдан глянув на екран. Годинник показував десять хвилин по півночі.
Останні слова матері звучали глухо, немов іздалеку. Вона ніколи не дзвонила так пізно. Щось не так. Він набирав її номер знову і знову — марно.
Він підвівся від комп’ютера, глянув у вікно. Другий день ішов дощ із снігом. Дорога до села зазвичай займала п’ять годин, але в таку погоду всі шість. Треба їхати зараз, щоб встигнути до операції. Хто знає, коли її призначили…
Вийшов із квартири, але згадав, що забув зарядку. Повернувся, схопив її й вийшов у передпокій. “Якщо щось забув і повертаєшся — поглянь у дзеркало перед виходом”, — згадалися мамині слова. Він подивився на своє відображення: обличчя втомлене, погляд тривожний. “Мама сказала, що все буде добре. Вона ніколи мене не обманювала”, — подумав Богдан і вийшов.
У машині подумав, чи не подзвонити Марічці. Вони з мамою сусіди, дружили сто років. Але ж вона вже спить. Чому ж вона не подзвонила?
Скільки разів запрошував маму переїхати до нього. Але вона відмовлялася:
— Сину, ти молодий, я тобі заважатиму. Мені й тут добре.
Ах, мамо, мамо… Чому не подзвонила раніше? Завжди боялась потурбувати.
Тепер Богдан зрозумів, що його насторожило: голос був якийсь дивний, глухий, немови крізь перешкоду. І останні слова ледь розібрав. І ще — він звучав провинувато. Мабуть, подумала, що розбудила його серед ночі.
Грижа в неї давно, на погіршення погоди реагувала болем. Але мама відтягувала операцію: то город садити, то врожай збирати, то Марічка захворіла — не може її кинути. Завжди знаходила виправдання.
А він сам? Машина є, але часу навідатися завжди не вистачало. Теж знаходив собі «важливі» справи.
…Дорога була темною, машин мало. Очі самі заплющувалися. Двічі він ледь не потрапив у аварію. Включив радіо на всю і орав пісні разом із ним, щоб не заснути.
Лікарня — старе цегляне двоповерхове приміщення з кількома світлами у вікнах. Там працювали лише терапевт і хірург із асистентом.
— Я до мами. Сьогодні їй мали робити операцію. Коваленко Надія Степанівна, — сказав він медсестрі.
Та подивилася на нього, потім відійшла.
Через десять хвилин у кімнату зайшов лікар. Богдан його впізнав — той самий, що колись лікував його в дитинстві від болю в животі.
— Справа в чому, — почав лікар. — Надія Степанівна померла вчора.
— Як?! Вона ж казала, що операція сьогодні!
— Операцію зробили вчора вранці, але… запізнилися. Померла ввечері.
— Вона мені о пів на дванадцяту ночі дзвонила! — Богдан витягнув телефон. Жодного дзвінка не було.
Йому принесли речі матері.
— Можна до неї? — охрипло запитав він.
— Вона в морзі. Краще замовить труну, вирішіть із похоронами.
…Марічка, побачивши його, вибігла, заплакала, вчепилася в нього:
— Богданку, пробач… Я скільки разів казала їй «швидку» викликати! А вона не слухала, терпіла. Коли вже й ходити не могла — тоді погодилася. Її сусід Іван на машині відвіз. Дорога ж, знаєш яка… Померла ввечері.
— Чому ж ти не подзвонила?
— Вона не веліла. Казала — не турбувати тебе.
…Вдома Богдан довго дивився на старий альбом. Мама на фото — завжди усміхнена.
Вночі йому приснилася мати:
— Все добре, сину. Рада, що приїхав.
— Мамо! — він прокинувся від власного крику.
…На дев’ятий день після похорону подзвонила колишня дружина, ОВона заплакала, побачивши, як він тримає на руках їх маленьку Надійку, і цього разу вирішила залишитися назавжди.
