Колишні часи були прості, але в них була своя правда.
Ганна Михайлівна сиділа в кріслі-гойдалці, тримаючи в руках спиці. Поруч, на старенькому дивані, мирно спав її онук. Вона дивилася на нього з тихою ніжністю й задоволенням. «Ось він росте міцним, і це все завдяки моїм старанням», — думала вона.
Ганна Михайлівна завжди пишалася своєю вмінням заощаджувати. За молодості, коли вони з чоловіком тільки почали жити разом, доводилося рахувати кожну копійку. Саме тоді вона навчилася знаходити радість у малому та цінувати те, що має. Вона знала, як зробити ситну страву з мінімуму продуктів, як лагодити старий одяг, щоб служив ще довгі роки, і як виростити дітей здоровими та щасливими, не витрачаючи зайвого.
Тепер, коли її донька Соломія вийшла заміж за Богдана, Ганна Михайлівна помітила, що той зовсім забув про значення ощадливості. Богдан добро заробляв, але, на її думку, гроші йшли на марнота. Нові іграшки, дорогі підгузки, модний одяг — усе це здавалося їй зайвим. «Колись і в полі народжували!» — часто казала вона, згадуючи часи, коли обходилися мінімумом.
Вона глянула на онука, одягненого в гарну кофточку, яку віддала сусідка. «Навіщо витрачати гроші на нове, якщо старе ще служить?» — думала Ганна Михайлівна. Вона бачила, як Соломія намагається наслідувати її приклад, але Богдана це, здавалося, дратувало. Він постійно купував щось нове, не розуміючи, що головне — не кількість речей, а вміння ними користуватися.
Ганна Михайлівна зітхнула й продовжила в’язати. «Молодь тепер інша, — думала вона. — Їм усе треба найкраще, наймодніше, найдорожче. А колись люди вміли радіти малому й були щасливі». Вона згадала, як сама виховувала Соломію, вчила її цінувати працю й бути ощадною.
Богдан сидів у своєму кабінеті, втупившись у вікно, за яким повільно смеркало. Робота була звичною рутиною, але сьогодні думки не хотіли зосереджуватися на звітах і графіках. Вони раз за разом поверталися до однієї й тієї ж ситуації вдома. Дружина Соломія та її мати, теща Ганна Михайлівна, давно перетворили його життя на справжнє випробування для економіста.
Колись вони жили дуже скромно, майже бідно. Заощадження стали їхнім другим ім’ям. Тоді це було виправдано: зарплати ледь вистачало на їжу та комуналку. Але все змінилося, коли Богдан влаштувався на нову роботу. Тепер він отримував гарну платню, що дозволяло жити, не рахуючи кожну гривню. Проте Соломія й Ганна Михайлівна продовжували себе вести, ніби грошей у них взагалі немає.
Богдану здавалося, що кожного разу, коли він намагався зробити щось добре для родини, зустрічав опір. Якщо купував дружині сукню, вона одразу шукала дешевші варіанти. Якщо брав новий телефон, Соломія знаходила причину, чому старий ще добре служить. А до всього Ганна Михайлівна підсипала свої моралі про те, як колись обходилися без усіх цих витребеньок.
Але справжнім випробуванням стало народження сина. Здавалося б, тепер вони можуть радіти та дбати про малюка як слід. Але ні. Соломія категорично відмовилася купувати гарні підгузки, віддаючи перевагу старим пелюшкам, які, за її словаБогдан усміхнувся сам до себе, вирішивши, що навіть якщо доведеться йти проти всіх, він подарує своєму синові щастя за своїм розумінням, а не за застарілими правилами.
