Все було ідеально, поки вона не повернулася.
– Що ти тут робиш? – Марійка майже випустила каву з кавового кубка, побачивши на порозі знайому фігуру.
– Привіт, сестричко, – посміхнулася Олена, стрепенувшись висічку. – Скучила?
– Ти ж… Ти ж в Америці… – дрожили руки Марійки. – Вісім років ти йшла й сказала, що навіть не гадаєш…
– Планам не бувати, все змінюється, – позіхнула Олена, потискаючись через неї. – Можу зайти? Іли на порозі тримати будеш?
Марійка мовчки робити ходу. Вісім років спокійного життя, налагодженого дому. Олена оглядів квартиру, яка колись була їхньою.
– Непогано поставила, – сказала вона, дивлячись на нову мебель. – А пам’ятаєш, як ми у дитинстві хотіли зняти ці жахливі зваті оцякі?
– Пам’ятаю, – тихо відповіла Марійка. – Оленко, що відбувається? Чому ти тут?
– А навіщо не навідати родинну сестру? – Олена вкинула куртку нa диван, пішла до вікна. – Вид не змінився. Все ті ж панелі, все той же двір.
Марійка поклала каву. Руки досі дрожали. Олена виглядала майже як вісім років тому, тільки волосся стали довші, а в очах з’явилася втома.
– Ти вдружитися? – спитала Олена, помітивши кільце сестри.
– Так, – Марійка вже закрила руку. – З Сергієм. Ти його пам’ятаєш? Мій колишній однокласник.
– Сергій Морозов? – Олена підняла брову. – Той самий, який у школі розписував тобі ламінок?
– Саме він.
– Ну що ж. А діти є?
– Дочка. Настя. Ій шість.
Олена мовчки кивнув, але в очах щось змінилося. Марійка це відчувала ще з дитинства – так реагувала сестра, коли щось їй не подобалося.
– Де вона?
– У дитсадку. Сергій скоро забере, вони в парк ідуть.
– Яка ідилія, – презентувала Олена, нотки жарту в голосі. – Сім’я, дитина, стабільність. Все те, про що ми колись мріяли.
– Оленко, – Марійка наблизилась, – ти скажи, що сталося? Чому повернулася?
Олена відвернулася від вікна. У очах міг дрібний султанець, але він миттєво зник.
– Невдаху в Штатах. Бізнес не вісновався, візу з’їла. Коротко – приїхала.
– Навіки?
– Не думаю.
Марійка відчула, як всередині сідає. Вона пам’ятала, що траплялося, коли Олена була поруч. Пам’ятала, як вона могла руйнувати все своїм присутнням.
– Де ти живеш?
– Повсюдусі. – Олена з тією ж усмішкою, яка завжди означала прохання. – Думала, може, у тебе на пару днів.
– Оленко, я… – Марійка зам’ялася. – У нас маленька квартира, Настю…
– Я в дивані перекантуюся. Не помітите.
Марійка знала, що має сказати ні. Уся її душа спротивила. Але це була її сестра. Останній родич після смерті батьків.
– Добре, – сказала вона. – Але не довго.
– Дякую, Маренко, – Олена обняла її, і на мить здавалося, що все як було – дві сестри, які підтримували одна одну.
Вечером Сергій вернув Настю. Марійка заздалегідь попередила його про візит сестри, але все одно відчула напруження, коли він побачив Олену.
– Привіт, Сергій, – Олена сиділа на дивані, листала журнал. – Давно не бачилися.
– Олена, – кивнув Сергій, холодненько. – Як там, в Америці?
– Було й краще, – зустріла вона. – А ти все таки серйозний.
Настя прилипнула до батька, глянь на незнайому.
– А це хто? – спитала дівчинка.
– Це тітка Олена, – сказала Марійка, сідаючи поруч. – Моя сестра.
– У тебе є сестра? – здивувалася Настя. – А чому я її ніколи не бачила?
– Тітка Олена давно жила далеко-далеко, – пояснила Марійка. – А тепер приїхала в гості.
Олена підійшла до дитини, присіла на короткі.
– Привіт, Настю. Яка ти красива, вся як мама.
Дівчинка сміливо посміхнулася.
– А ви правда сестри? Ви зовсім не схожі.
– Правда, – засміялася Олена. – Твоя мама завжди була найкрасивішою в сім’ї.
За вечерею діалог не стикався. Сергій мовчав, відповідая на запитання однословно. Марійка намагалася тримати розмову, але відчувала напруження.
– Батько, а завтра ми підемо до цирку? – спитала Настя, докінчуючи суп.
– Звісно, сонечко, – Сергій лагідно посмів. – Як домовилися.
– А тітка Олена разом? – Настя озирнулась.
– Якщо тітка Олена згодна, – відповіла Марійка, подивілася на сестру.
– Обов’язково зайду, – кивнула Олена. – Давно в цирку не була.
Після вечері Сергій допоміг Марійці з посудом.
– Надовго вона? – тихо спитав.
– Говорить, на пару днів.
– Мареночко, – він поклав руку їй на плече, – ти пам’ятаєш, що було, коли…
– Пам’ятаю, – перебила Марійка. – Але це моя сестра. Я не можу просто виставити її.
– Я розумію. Але помиши про Настю.
– Настя тут не при чому.
– Марійко, вона дитина. Вони все відчувають.
З кімнати донесся сміх дитини. Марійка озирнулася і побачила, як Олена показує Насті фокуси з монетами.
– Смотри, як монета зникла! – Олена. – А тепер у тебе за вушком!
Настя хихотіла, хлопала в долоні.
– Ще! Ще!
Марійка посміхнулася. Можливо, все буде нормально. Можливо, Олена змінилася з цими роками.
Наступного дня вони дійсно пішли до цирку. Настя з гірлюча виступ з цією радістю. Олена купувала їй шоколадну опудів, повітряні шарми. Сергій поступово заспокоївся, навіть пару разів сміявся її жартам.
– А пам’ятаєш, – говорила Олена затією, – як ми з тобою мріяли стати циркачами? Ти хотіла бути акробаткою, а я – дресирувальницею львів.
– Пам’ятаю, – посміхнулася Марійка. – А ще ти казала, що льви тебе послухають, бо ти хоробра.
– Я й тепер хоробра, – підмигнула Олена.
– А що таке хоробра? – спитала Настя.
– Коли не боїшся робити, що хочеш, – пояснила Олена. – Навіть якщо інші кажуть, що це небезпечно або неправильно.
Марійка зляглася. Тон сестри жорсткіш.
– Хоробрість добре, – втрутився Сергій, – але важливо бути уважним до наслідків.
– Сергій усіма часом обережним, – сказала Олена, з лайкою. – Простір, Мареночко?
– Обережність не поганий, – захистила Сергія Марійка.
– Звісно, не поганий. Але інколи заважає жити.
Вечорі, коли Настя заснула, а Сергій пішов у душ, сестри лишилися наодинці.
– Добре у тебе, – Олена оглядала сімейні фото на полиці. – Тихо, затишно, передбачувано.
– Що тут поганого?
– Нічого. Просто… це нудно, навіть.
– І я завелика не нудности.
– Правда? – Олена повернулася до неї. – А пам’ятаєш, як ми мріяли подорожувати по світу? Ти хотіла бачити Париж, а я – Нью-йорк.
– Мрії інколи змінюватись.
– Або їх приходиться змінювати, – Олена сіла поруч. – Маренко, а ти щаслива?
– Звісно.
– Не звертаєш уваги, яка могла б бути твоя життя, якби не вийшла заміж так молодий? Якби не породила двадцять п’ять років?
– Оленко, к і чому ти клониш?
– Ні до чого. Просто цікаво.
Марійка відчула підступ, але не розуміла, де саме.
– Я люблю свою сім’ю.
– Це видно. Але любов і звичка – другі речі.
– Що ти маєш на увазі?
– Нічого. Устав з дороги. Піду пісняти.
Вечорі, коли Настя заснула, а Сергій пішов у душ, сестри лишилися наодинці.
– Добре у тебе, – Олена оглядала сімейні фото. – Тихо, затишно, передбачувано.
– Що тут поганого?
– Нічого. Просто… це нудно, навіть.
– І я завелика не нудности.
– Правда? – Олена повернулася. – А пам’ятаєш, як ми мріяли подорожувати по світу?
– Мрії інколи змінюватись.
– Або їх приходиться змінювати, – Олена сіла поруч. – Маренко, а ти щаслива?
– Звісно.
– Не звертаєш уваги, яка могла б бути твоя життя, якби не вийшла заміж так молодий?
– Оленко, к і чому ти клониш?
– Ні до чого. Просто цікаво.
Марійка відчула підступ, але не розуміла, де саме.
– Я люблю свою сім’ю.
– Це видно. Але любов і звичка – другі речі.
– Що ти маєш на увазі?
– Нічого. Устав з дороги. Піду пісняти.
Вечорі, коли Настя заснула, а Сергій пішов у душ, сестри лишиться наодинці.
– Добре тут, – Олена, дивлячись на сімейні фото. – Тихо, затишно, передбачувано.
– Що тут поганого?
– Нічого. Просто… це нудно, навіть.
– І я завелика не нудности.
– Правда? – Олена повернулася. – А пам’ятаєш, як ми мріяли подорожувати по світу?
– Мрії інколи змінюватись.
– Або їх приходиться змінювати, – Олена сіла поруч. – Маренко, а ти щаслива?
– Звісно.
– Не звертаєш уваги, яка могла б бути твоя життя, якби не вийшла заміж так молодий?
– Оленко, к і чому ти клониш?
– Ні до чого. Просто цікаво.
Марійка відчула підступ, але не розуміла, де саме.
– Я люблю свою сім’ю.
– Це видно. Але любов і звичка – другі речі.
– Що ти маєш на увазі?
– Нічого. Устав з дороги. Піду пісняти.
