Все через тебе…
Спека липкого липня була нестерпною. Повітря важке, насичене пилом і вогкістю. Соломія дихала важко, роздуваючи ніздрі. Серце лупало в грудях, наче прохало перепочинку та прохання.
У свекрухи в суботу свято, вони з чоловіком їдуть на дачу. Соломія дуже сумувала за сином, але на дачі йому краще, ніж у місті. Уявляла, як сидітиме в тіні розлогих яблунь, питиме прохолодну воду з криниці, дихатиме чистим повітрям… Але до суботи ще треба дотягнути. А спека, наче насміхаючись, не збиралася відступати. Чекали літа? Мріяли про сонце? Ось вам, не скаржіться.
Автобуси в годину пік забиті липкими, потними тілами, а тісний простір над ними нагадував невибухлу гранату — достатньо іскри, щоб напруга розірвалась. Пішки йти так само спекотно, але можна заходити по дорозі в магазини, охолоджуватись під кондиціонерами, набираючись сил для наступного ривку додому.
Попереду з’явилась будівля торгового центру, і Соломія прискорила крок — так хотілося швидше потрапити під холодний потік кондиціонера. Нарешті вона зайшла, глибоко вдихнула прохолоду. Серце подякувало рівнішим ритмом.
Соломія повільно йшла між крамницями, іноді зазираючи всередину, приміряючись до подарунка для свекрухи. Та, звісно, кожного разу казала, що в неї все є, не треба витрачатись на дарунки, головне — увага. Але Соломія бачила в її очах радісний блиск, коли дарувала щось незвичайне.
Так нічого й не обравши, вона прямувала до виходу. На шляху трапився невеликий кіоск з усілякою дрібнечею — від ручок до золотих прикрас. Соломія зупинилась, щоб ще трохи продовжити насолоду прохолодою перед виходом на розпечену вулицю. Погляд ковзнув по полицях і зупинився на дивній вазі з вузьким горлечком, ніби викладеною кольоровою мозаїкою. Вона ніколи не бачила нічого подібного.
— Покажіть, — попросила вона дівчину-продавця.
Ваза виявилася важкуватою, металевою. По поверхні йшов товстий металічний шнур, що ділив її на асиметричні комірки, заповнені кольоровою емаллю — не яскравою, а ніби припорошеною пилом. Виглядало це як старовина. Серед яскравої дрібниці ваза вирізнялась чужорідно, дорого та ефектно.
— Скільки коштує? — спитала Соломія.
Названа ціна здивувала.
— Ручна робота. Таких більше немає, — з гордістю сказала дівчина.
— Це частина колекції? Звідки вона?
— Робить один чоловік з інвалідністю. Красиві речі, але беруть рідко — занадто дорого.
— Я візьму, — підкорившись раптовому поштовху, сказала Соломія.
Вона подумала, що в ній чудово виглядатиме троянда на довгому стеблі. Свекруха точно оцінить — та полюбляє все нестандартне.
— Чи можна її гарно запакувати? — попросила Соломія.
— Спробую знайти щось відповідне, — відповіла дівчина, порившись під прилавком.
Чекаючи на пакунок, Соломія розглядала дрібниці у вітрині. До кіоску підійшла жінка з виснаженим блідим обличчям — у таку спеку багато хто так виглядає.
— Привіт, Наталко. Бачу, вазу купили?
— Так. — Дівчина підвелася й кивнула у бік Соломії. Жінка не помітила цього чи не захотіла помічати. — Гроші переведу, як звільнюсь, — сказала продавчиня.
— Добре, тоді завтра принесу ще щось, — жінка попрощалась і пішла.
Соломія намагалась згадати, звідки знає її. Не просто бачила — саме знала. Дивилась услід. Щось тригерило пам’ять. Марта… Це ж Марта!
— Вас влаштовує? — спитала дівчина, кладучи перед Соломією гарний пакет із пишним червоним бантом. — Доплатити треба двісті гривень.
Соломія приклала картку до термінала, взяла подарунок і, не чекаючи чеку, кинулась наздоганяти жінку.
Марта йшла повільно, не дивлячись по сторонах, схиливши голову, наче вирішувала складну задачу в умі.
— Марто! — покликала її Соломія.
Жінка зупинилась і обернулась. Мить вони дивились одна на одну.
— Ти мене не впізнала? Я Соломія.
— Чому ж, впізнала, — без радості відповіла Марта. — Ти майже не змінилась, на відміну від мене, — усміхнулась вона. — Ти вазу купила? — Марта кивнула на пакет у руках Соломії.
— Так. Дуже гарна. У свекрухи в суботу свято, вирішила подарувати. Дівчина сказала, що робить чоловік з інвалідністю.
— Мій чоловік, — відповіла Марта.
Вони йшли разом. Соломія підлаштовувала крок під повільну ходу Марти.
— Я думала, це старовина. Твій чоловік художник? — зацікавилась Соломія.
— І художник теж. Тільки не говори, що нічого не знаєш. Ти з місяця впала? Завжди була не від світу цього. Це Олесь робить.
— Олесь? Але дівчина сказала — інвалід.
— Він і є інвалід. Після аварії не ходить і не буде ходити. Хоча б на шматок хліба заробляє. Треба ж на щось жити. Давай зайдемо в кафе, посидимо. На вулицю не хочеться.
Вони зайшли в каВони сіли за столик у кутку, де тінь від вікна перепліталася з променем сонця, і коли Марта почала говорити, здавалося, навколо них повільно розчинявся набридлий шум міста.
