Все через тебе…
Спекотний липневий день видався невимовно важким. Повітря було густе, насичене вологою та пилом. Оксана важко дихала, розширюючи ніздрі. Серце, напружене від спеки, нудно калатало в грудях, молило про відпочинок та прохолоду.
У свекрухи субота — день народження, вони з чоловіком поїдуть на дачу. Оксана дуже сумує за сином, але на дачі йому набагато краще, ніж у місті. Уявила, як сидітиме в тіні розлогих яблунь, питиме кришталеву воду з джерела, дихатиме чистим повітрям… Але до суботи ще треба дотягнути. А спека ніби глузувала і не збиралася відступати. Чекали літа? Мріяли про сонце? Отримайте — і не нарікайте.
Автобуси у годину пік забиті липкими від поту тілами, а тісний, задушливий простір над ними нагадує невибухнулу бомбу — достатньо іскри, щоб напруга вибухнула. Пішки йти теж спекотно, але можна заходити по дорозі в магазини, охолоджуватись під кондиціонерами, набираючись сил для наступного ривку додому.
Попереду з’явилася будівля торгового центру, і Оксана прискорила крок — так хотілося швидше потрапити під холодні струмені повітря. Нарешті вона увійшла, глибоко вдихнула прохолоду. Серце подякувало рівним, заспокоєним пульсом.
Оксана повільно йшла між крамницями, іноді заходячи, придивляючись і вибираючи подарунок для свекрухи. Та, звичайно, кожного разу казала, що в неї все є, не треба витрачатися на дарунки — головне, увага. Але Оксана бачила задоволений блиск у її очах, коли дарувала щось незвичайне.
Так нічого й не обравши, Оксана рушила до виходу. На шляху зустрівся невеликий відкритий кіоск, де продавали всяку дрібничку — від ручок і заколок до золотих прикрас. Оксана зупинилася, щоб ще трохи продовжити насолоду прохолодою перед виходом на розпечену сонцем вулицю. Погляд ковзнув по вітрині з біжутерією й зупинився на незвичайній вазі з довгим вузьким горлечком, ніби викладеним кольоровою мозаїкою. Нічого подібного вона раніше не бачила.
— Покажіть, — попросила Оксана молоду дівчину.
Ваза виявилася досить важкою, виготовленою з металу. По поверхні йшла товста металева нитка, що ділила її на асиметричні комірки, заповнені кольоровою емаллю — не яскравою, а ніби припорошеною пилом. Виникало відчуття старовини. Серед яскравої дрібниці ваза виглядала чужорідно, дорого й ефектно.
— Скільки коштує? — запитала Оксана.
Від названої ціни її очі округлилися.
— Ручна робота. Таких більше немає, — з гордістю сказала дівчина.
— Це якась колекція? Звідки?
— Робить один інвалід. Речі гарні, але купують рідко — занадто дорого.
— Я візьму, — піддавшись імпульсу, сказала Оксана. Вона подумала, що у вазі чудово виглядатиме троянда на довгому стеблі. Вона прикрасить будь-який інтер’єр. Свекруха точно оцінить — вона любить усе незвичайне.
— А можна її якось гарно запакувати? — попросила Оксана.
— Спробую щось підібрати, — сказала дівчина й почала шастати під прилавком.
Чекаючи на упаковку, Оксана розглядала дрібнички у вітрині. До кіоску підійшла молода жінка з виснаженим блідим обличчям — у спеку багато хто так виглядає.
— Привіт, Наталю. Бачу, вазу купили?
— Так. — Дівчина випрямилася й кинула погляд на Оксану. Жінка не помітила цього чи не хотіла помічати. — Гроші перекажу, як звільнюся, — сказала дівчина.
— Добре, тоді завтра принесу ще щось, — жінка попрощалася й пішла.
Оксана не могла згадати, звідки знає її — не просто бачила, а саме знала. Дивилася вслід. Щось тригерило пам’ять. Віра… Це ж Віра!
— Так влаштує? — запитала дівчина, кладучи перед Оксаною гарний сверток із пишним червоним бантом. — Доплатити треба двісті гривень.
Оксана приклала картку до термінала, взяла подарунок і, не чекаючи чеку, кинулася наздоганяти жінку.
Віра йшла повільно, не дивлячись по сторонах, опустивши голову, ніби вирішувала в умі складну задачу.
— Віро! — гуВіра обернулася, і в її очах блиснуло щось давно забуте, ніби останній промінь сонця перед настанням темряви.
