Ось і все, Явдосю, між нами кінець! Я хочу справжньої родини, сина, дітей. Ти не здатна мені цього дати. Я стільки років чекав, терпів. Я вже подав на розлучення. Три дні на збори і подзвони, як поїдеш. Поки що житиму у мами. Поспішай, маю підготувати квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, майбутня дружина чекає дитину. Три дні й усе!
Явдоха не говорила нічого. Що вона могла сказати?
Дитя в неї не хотіло зявитися. Тарас і так чекав аж пять довгих років. За цей час три спроби, і всі марні.
Лікарі у Львові, Тернополі, Києві казали: Явдосю, ти здорова. Але чому доля така глуха?
Вона завжди жила чесно, їла вчасно, молилася, кутала весною росу з босими ногами.
Цього разу їй стало зле в редакції голова попливла, стіни закрутилися, і раптом тиша, як сніг у нічному лісі…
Двері ляснули за Тарасом. Явдоха впала на старий диван. Руки мляві, як калина по осені. Куди збиратись? Куди йти з речами?
До весілля жила у тітки Параски. Параски вже нема, а квартиру її племінник продав. А у бабусиному селі старенька хата тріщить, як човен на весняній повені. Знімати квартиру у Львові? Чи куди податись у цім світі невідомо.
Питань як мурах у мурашнику. А часу ніби зернят на долоні…
Вранці двері скрипнули увійшла свекруха.
Вже на ногах? Правильно! Я прийшла подивитись, щоб ти нічого чужого не прихопила.
Старі шкарпетки вашого сина мені й даром не треба. Мої треба рахувати?
Та ти, бачу, цікава! Була добра, мовчазна, як тінь. Бачиш, що вийшло. Я Тарасикові ще після першої спроби казала: Явдоха не народить онука!
Може досить? Ліпше мовчіть і не заважайте збиратись.
А сервіз куди пакуєш?
Це мій. Від тітки лишився, пам’ять.
Нехай без сервіза буде пусто!
Мене те не обходить. Скоро матимете онука вистачить і пустки.
Бери тільки своє!
Ноутбук мій, кавоварка теж, мікрохвильова піч це все подарунки з роботи. Авто ще до весілля купила. Тарас має своє.
Все в тебе є, а дітей нема!
Уже не ваша справа. Мабуть, так Богу треба…
А мені здається це ти навмисне Щоб так усе було!
Ви марите. Мені й думати про таке важко…
Квартира стала порожньою. Здається, вовк пройшовся. Щітка, крем, домашні капці А щось, щось забула Явдоха О, де кіт-статуетка? Там секрет був сережки від бабусі, каблучка. Не дороге, а пам’ять. Тарас мав за мотлох. Не вже він викинув? Колись завжди все старе ніс на балкон. Явдоха відчинила двері…
Ти куди поплела? Зібрала речі йди! Прощаєшся з квартирою прощайся. Тобі чогось путнього не світить!
Кіт знайшовся, й таємниця теж. Тепер можна їхати.
Ось ключі. Прощавайте. Хай вам щастить. Більше бачити не прагну.
Явдоха заїхала у редакцію. Ще на лікарняному, але оформила відпустку.
Ми всі переймаємось, але як ми тут без тебе? Три тижні вистачить? Будь завжди на звʼязку. Без тебе половина текстів зависне!
Добре, зможу трохи вирватись, дякую.
Потрібна допомога?
Дякую, ні.
Я дам розпорядження на відпускні й премію.
Це якраз доречно.
Явдоха навіть не шукала потім житла поїхала додому, в село під Дрогобичем. Там, де яблуня й тюльпани. Останній раз з Тарасом тут були восени, смажили ковбаски й пили узвар.
Машина шаруділа по бур’янах, гаражний ключ у хаті.
Тиша в домі. На столі засохлі горнята, кілька тарілок. Наче хтось прийшов і, не доївши, пішов. Я ж усе прибирала? Чи ні? Тут хтось був? Два кружки, пляшки з-під ігристого улюблене Тараса. Не з осені ж!
Хата а ключ мав лиш Явдоха. Напевно Тарас зробив дублікат. Замки треба міняти.
Нове життя починається з прибирання і ванни. Змити все минуле, з пральних розчарувань.
Вже коли збиралася лягати спершу хтось постукав у двері, потім у шибку.
Хто там?
Це все гаразд у вас?
Так… відповіла жінка, ледве не заснувши.
За двором стояв незнайомий чоловік.
Вибачте, певно злякав вас. Я ваш сусід, спостерігаю цілий день. Дим з димаря думав, чи нічого не сталось…
Дякую, все гаразд.
Ви, певно, з Тарасової родини? Він недавно тут хазяйнував із жінкою… Ви сестра?
Ні, майже вже колишня дружина. Все в процесі.
А хата ваша?
Моя.
А я тут тимчасово. Друг дав пожити у мене з дружиною розлучення Завтра вже звільню хату, піду далі своєю долею. Якщо треба буде допомога я Ігор.
Я Явдоха. А ви могли б замок поміняти?
Можу. Скажіть коли, куплю щоб не помилились.
Минуло два тижні. Відпустка танула, як лютий сніг. Явдоха майже звикла до тиші й не хотіла знову вертатись у гамір міста. Від Тараса жодної звістки, тільки прийшло повідомлення про дату розлучення. І добре.
В суботу Ігор запросив прогулятись до озера. Про любов навіть не мріялось просто прогулянка.
Повертаються, бачать біля двору стоїть машина Тараса. А він, під’їхавший, допомагає вийти вагітній жінці.
Явдоха із Ігорем дійшли до хвіртки. Тарас намагався відкрити хату, але марно.
А що це таке?
А ми ось до чужої хати ліземо?! сказав Ігор.
Тарас оторопів.
Це наш будинок! крикнула вагітна.
Хто сказав? Тарас? Це мій будинок! Будь ласка, залиште територію.
Тарасе, хто вона?! Твоя колишня?! Вижени її! нервувалася вагітна.
Явдоха й Ігор усміхнулися. Тарас мовчки посадив жінку в авто й поїхав.
Щасливої дороги, кивнув Ігор.
Як добре, що вона народить йому дитину. Я не змогла Три спроби.
Ми з Лесею розлучилися, бо вона не хотіла дітей
Минуло чотири роки після розлучення. У супермаркеті несподівано зустріла колишню свекруху.
Явдохо, ледь впізнала! Стою, дивлюсь ти це чи ні? Ти вагітна?
Так, Явдоха погладила великий живіт.
А у Тараса все кепсько Внук народився хворобливим Кажуть, проблема у чоловічій лінії. Дружина його покинула, дитину нам залишила. А ти одна збираєшся народжувати?
Ні, не одна. Маю родину. Мене вже чекають.
От так Пробач за все
Терпіння вам…
Свекруха дивилася, як Явдоха йшла через касу. Поруч ішов Ігор, тримав її під руку, а з другого боку маленька дівчинка ніби копія матері й вся в українських віночкахНа виході на Явдоху вже чекали Ігор, донечка з льодяником і малюк, що міцно тримав її за руку. Попереду їхній простий, але затишний дім, пахощі пирога, квітучі яблуні й натхненна тиша, у якій колишня тривога зникла. Явдоха підняла голову: життя не раз ламалося під вагою несправедливості, але виростало новими гілками. Діти сміялись, кішка терлася при ногах, весняне повітря було свіже, повне надій.
Ігор дбайливо торкнувся її плеча, дивлячись з відвертою любовю.
Ходімо додому, лагідно промовив він.
Явдоха озирнулася востаннє, побачила в очах колишньої свекрухи сум, якого колись боялася, а тепер просто могла відпустити. Бо все, чого їй так бракувало, нарешті жило поруч, у кожному погляді, у кожній руці, що тримала її міцно. Попереду було звичайне щастя, вимріяне й заслужене.
Вона усміхнулася. І разом із тими, хто справді чекав, вийшла на світло нового дня.
