Все віддано заради дітей: розповідь про жінку, позбавлену спокою

Усе віддавши заради дітей: історія жінки, позбавленої спокою
*« Я продала будинок заради дітей і залишилася ні з чим»* зізнання жінки, у якої вкрали право на відпочинок
Я завжди вважала сімю притулком. Що мої діти будуть поруч, коли прийде старість. Що можна обміняти дім на теплоту люблячих сердець. Але тепер щоранку я прокидаюся в чужих куточках, не знаючи, де мене знайде вечір. Так тепер живе бабуся Колетт та сама Колетт Дюран, яку вся вулиця Нормандії знала як горду власницю великого доглянутого будинку. Сьогодні її притулками стали позичені кухні, приміщення в притулках і питання, що не дає спокою: *« Чи я заважаю?»*
Все почалося, коли її сини, Едуар і Люсієн, переконали її продати будинок. *« Навіщо, мамо, втомлюватися однією в сільській місці? Ти вже не дитина, не можеш доглядати сад, камін чи чистити сніг. Переїдеш до нас по черзі простіше для тебе, спокійніше для нас. А гроші від продажу не зникнуть: ми поділимо їх між онуками.* Яка могла відповісти стара матуня? Звісно, вона погодилась. Хотіла допомогти. Бути поруч.
Її сусідибатьки тоді намагалися відмовити:
*« Не поспішай, Колетте. Після цього будеш шкодувати. Ніколи не купиш інший дім, а у дітей свої правила. Ти станеш гостьовою, а не власницею. Їх квартири замкнені ти ж завжди любила простір.*
Але слухали їх хтось? Будинок продали. Гроші поділили. І бабуся Колетт розпочала свій шлях з валізою в руках, переходячи від сина до сина. Зараз вона у трьохкімнатній квартирі Едуара в Парижі. Завтра у Люсієна в маленькому будинку на передмісті. Так три роки триває її мандрівка.
*« У Люсієна краще, колись поділилася вона з моєю мамою. Є маленький садок, можу доглядати квіти, вдихати свіжість. Амілі, його дружина, добра, спокійна, тихенька. Діти слухняні. Дали мені кімнату маленьку, та з телевізором і навіть мініхолодильником. Спокійно живу, нікого не турбую. Коли вони працюють, а діти в школі, я праю, трохи копаю. Потім повертаюся до своєї кімнати.*
Вона планувала провести літо там, а восени переїхати до Едуара. Але у старшого сина ситуація була інша. Там їй дали куток справжній куток між кухнею і балконом. Кутовий диванкровать, нічна тумбочка, сумка для одягу. Вона готувала втайміні, прала, коли її ні хтось не бачив. І весь час залишалося відчуття, що вона *не на місці*.
*« Клеманс, дружина Едуара, прошепотіла вона, майже не говорить зі мною. Жодного слова. І я не змогла зблизитися з онуком. Я зі старої школи, він з його екранів Я чужа в їхньому будинку. Вони ніколи не запросили мене в їхню сільську оселю. Я крадусь, як тінь. Ввечері ставлю їжу на радіатор, щоб трохи її зігріти. Уникаю кухні, бо боюся випадково натрапити на когось.*
Нещодавно вона захворіла. Розповіла:
*« Мала підвищену температуру, м’язовий біль. Думала, що це кінець. Викликали лікаря, дали таблетку. Спала два дні. Але найгірше було не хвороба. Ніхто не підходив до мене. Жодного доброго слова. «Лежи в ліжку, одужуй, але не турбуй нас».*
Батьки тоді спитали:
*« Колетте, а якщо станеться гірше? Хто про тебе подбає? Ти вже не в силах. Ти вічно переміщується: сьогодні тут, завтра там. Ні даху, ні спокою.*
Вона зітхнула:
*« Навіщо Я помилилася. Жахлива помилка. Продала будинок і разом з ним свою свободу. Не повинна була слухати дітей. Хотіла допомогти, а* Вона подивилася у вікно, трясучи валізу, і прошепотіла: *« Тепер залишилися лише спогади і цей страх страх закінчити в лікарняному коридорі, невидимою, як старий предмет, якого забувають.*