Усе своє життя я була лише служницею для власних дітей. Лише після 48 років я вперше зрозуміла, що значить справді жити.
До цього віку я й уявлення не мала, що життя може мати інший смак. Що можна не стояти годинами біля плити, не повзати з ганчіркою по підлозі та не чекати схвалення від чоловіка за те, що все вимито до блиску. Я щиро вірила, що це й є правильне життя. Що моя доля — терпіти, бути зручною і без кінця жертвувати собою. А як інакше? Так вчили мою матір, бабусю, а тепер — мене.
Мене звуть Оксана. Я з маленького села на Чернігівщині. Вийшла заміж у дев’ятнадцять — куди діватися, якщо кожна друга дівчина у нас після школи йшла не до інституту, а до ЗАГСу. Вийшла за Івана — в принципі непоганий хлопець, працьовитий, без особливих звичок. Швидко народили двох дітей — хлопчика й дівчинку. І тоді я остаточно перестала існувати як жінка, як особистість. Я стала тінню. Слугою. Кимось, хто має обов’язки, але ніхто нічого їй не винен.
Іванові я швидко набридла. «Народила — молодець, тепер готуй та мовчи». Він не бив, але любив випити з товаришами. Повертався пізно, злився через шум від дітей, кидав на мене важкі погляди, а іноді й миски, якщо обід не подобався. Працював? Так. Але повертався додому, як у готель — поїсти, поспати, знову піти. Усе господарство — на мені. Усе виховання — на мені. Усі хвороби, покупки, ремонти — на мені.
Коли йому виповнилося сорок років, серце не витримало. Він помер прямо за столом у знайомих. Чи плакала я? Так, від страху, від невизначеності, тому що залишилася сама. Але не від горя. Моє горе було інше — життя, якого в мене ніколи не було.
Після його смерті я ще кілька років пробувала почати нові стосунки. Але зустрічала тих самих — з такими самими звичками, з такою самою вимогливістю. Ніби в жінки нема душі, лише обов’язки. Я кинула спроби.
Діти виросли, поїхали вчитися. Спілкувалися, але не більше. І ось тоді у моєму житті знову з’явилася Марічка — стара подруга, яка, на відміну від мене, встигла побачити світ. Вона сказала мені:
— Чуєш, Оксано, тобі не здається, що ти ще навіть не жила?
Я тоді усміхнулася — а як же, діти, чоловік, город… Хіба це не життя? Але Марічка наполягла: поїдемо за кордон, на заробітки. Діти дорослі, нічим не зв’язані, а ти хоча б раз подихаєш іншим повітрям. Я довго вагалася. Але погодилася. Ми зібрали гроші, я вивчила основи мови, і через три місяці ми були в Італії. Ось тоді я вперше в житті вдихнула на повні груди.
Спочатку було непросто. І клімат інший, і люди. Але зате — ні одного осудливого погляду, ніякого тиску. Працювала сидделкою у літньої пари — найдобріші люди. Потім влаштувалася в кафе помічницею кухарки. Мені платили. Я вперше в житті тримала в руках гроші, які сама заробила — і могла витрачати їх, як хочу. Купила собі першу за 25 років спідницю. Зробила стрижку. Навчилася їздити на мопеді. Я — 50-річна жінка, ганяла узбережжям, як дівчинка.
Діти почали просити мене повернутися — допомагати з онуками. Говорили, як їм важко, як не вистачає бабусі. Але я наважилася відповісти: «Я не нянька. Я — мати. А тепер я хочу пожити». Це був мій перший справжній вибір.
Я зняла затишну квартиру. Завела собаку — Барсіка. Познайомилася з чоловіком — Антоном, удівцем, витонченим, з очима кольору меду. Він не вимагав, не командував. Він просто був поруч, коли я хотіла. Я знову посміхалася вранці, а не прокидалася в сльозах.
За рік я скинула 15 кілограмів. Займалася з тренером. Готувала для себе, а не на десять ротів. Я перестала вважати, що прати — це подвиг. Перестала думати, що жінка зобов’язана все — просто тому, що народилася.
Я навіть зробила собі тату — маленького пташка на зап’ясті. На пам’ять. Про те, що я теж можу літати.
Мої діти образилися. Особливо син. «Як ти могла? Ти кинула нас, ти зобов’язана бути поруч!» А я — не зобов’язана. І я сказала це вголос. Я допомагала вам все дитинство. Годувала, лікувала, мила, обіймала. Але тепер — моя черга.
Тепер я розумію: ніхто не дасть тобі твоє життя, якщо ти сама його не візьмеш. А ті, хто справді любить, не засудять тебе за свободу. А якщо засудять — значить, вони тебе не любили, а просто користувалися.
Зараз мені 53. Я не повернулася в Україну. Відсилаю дітям листівки. Гроші — ні. В них свої родини, своє життя. Як у мене — своє.
І знаєте, чого я найбільше боюся? Що тисячі жінок досі живуть, як колись я. І навіть не підозрюють, що є інший шлях. Так от — він є. І ніхто, крім тебе самої, по ньому не піде.
