Впродовж усього життя я заздрив братові, але незабаром усе змінилося.
Моя мама завагітніла мною вісімнадцятирічною. Батько залишив нас, щойно дізнався новину — йому була потрібна лише свобода і розваги. Бабуся й дідусь мами, мої дідусь із бабусею, були в гніві. В невеличкому містечку біля Харкова дитина без чоловіка вважалася ганьбою, і дід вигнав її з дому зі словами: “Не бажаю бачити таку безвідповідальну дочку!” Уявити не можу, як важко їй було — молодій, самотній, із немовлям на руках. Але вона стояла на своєму: вступила на заочне, знайшла роботу, працювала до виснаження. Нам надали кімнату в гуртожитку, і ми почали життя удвох. Довелося швидше подорослішати, ніж іншим дітям — ходив по продукти, прибирав, розігрівав їжу. Гра? Для цього не було часу. З самого початку був її підтримкою, її єдиним чоловіком.
Я ніколи не скаржився — пишався цим. Але незабаром у нашому житті з’явився Віктор. Він мені подобався: приносив цукерки, пригощав смаколиками, піклувався про маму. Вона розквітла поруч із ним, і одного разу сказала: “Ми з Віктором одружимося, переїдемо до великого будинку”. Я був щасливий — мріяв про справжнього батька, і сподівався, що Віктор ним стане. Спочатку все було як у казці. В мене з’явився власний куток, міг відпочивати, слухати музику, читати книжки. Віктор допомагав мамі, і її очі сяяли від радості.
А потім вона оголосила, що чекає дитину. А невдовзі Віктор сказав: “Тобі, Стасику, доведеться перебратися до комірчини. Там буде дитяча”. Я не розумів: у будинку повно кімнат, чому саме я? Наступного дня мої речі вже лежали в тісній комірці, де насилу вміщувалося ліжко. Це здавалося несправедливим, але я мовчав — звик терпіти.
Коли народився братик Мишко, почався кошмар. Його крики не давали мені спокою, я ходив як зомбі. В школі оцінки погіршились, вчителі сварили, а мама кричала: “Ти повинен бути прикладом для брата! Досить нас ганьбити, ледарю!” Мишко підростав, і на мене звалили нові обов’язки — гуляти з ним, возити коляску по дворі. Хлопці сміялися з мене, а я червонів від сорому, але мовчав. Усе краще — іграшки, одяг — купувалося Мишку. Я просив щось для себе, а Віктор сухо відповідав: “Грошей немає”. Я водив брата в садок, забирав, годував, прибирав дім — жив в очікуванні, коли він виросте і дасть мені свободу.
Мишко пішов до школи, і мама наказала допомагати йому з уроками. Він був розпещений, примхливий — навчався погано, а мої спроби його напоумити закінчувалися його скаргами до мами. Вона завжди ставала на його бік, а я отримував догану: “Ти старший, повинен бути терплячішим!” Його переводили зі школи до школи, але він всюди провалювався. Врешті віддали до приватної, де за гроші закривали очі на його двійки. Я ж пішов до технікуму на автослюсаря — не тому, що хотів, а щоб утекти з дому.
Потім були заочні курси, робота — я працював день і ніч, накопичував на власне житло. Одружився, знайшов спокій. А Мишко? Віктор подарував йому квартиру, але він все одно живе з батьками, здає житло і витрачає гроші на дурниці. Працювати не хоче, лежить перед телевізором. Одного разу на Новий рік ми зібралися в батьків. Прийшла його чергова дівчина, Лена. Я випадково почув їхню розмову на кухні.
— Тобі пощастило з братом, — казала вона моїй дружині, Тані. — Стас такий трудяга, відповідальний. Чому Мишко не такий? Я прошу його з’їздити, створити сім’ю, а він тільки до мами липне. Гроші з оренди є, а сенсу немає?
— Так, Стас молодець, — усміхнулась Таня. — Кидай Мишка, він тебе не вартий. З нього чоловіка не вийде.
Я завмер. Мишко змінював дівчат, як рукавички, але жодна не затримувалася — мама їх усіх проганяла, вважаючи негідними свого “золотого хлопчика”. А він і не опирався, жив у своїй лінивості, як у коконі. І тут я зрозумів: я більше не заздрю йому. Усе, про що я мріяв — бути на його місці, — виявилося пустим. Доля дала мені випробування, але й винагородила за них. У мене є сім’я, кохана дружина, донька, дім, який я збудував своїми руками. Я пишаюся собою, і вперше мені не шкода, що я не Мишко. Моє життя — моя перемога, відстояна і справжня.
