Рід мене ніколи не любив, а тепер вимагає, щоб я доглядала за больовою матір’ю.
Я, Оксана Гаврилюк, була останньою й небажаною дитиною у багатодітній родині. Крім мене, батьки мали ще четверо дітей — два брати й дві сестри. Мама не раз нагадувала, що мене не планували. «Довелося народжувати, було пізно переривати», — казала вона, і ці слова палили мене, ніж розжарене залізо. З дитинства я почувалася чужою, непотрібною, наче помилкою, яку було змушено терпіти. Цей біль супроводжував мене все життя, отруюючи кожен день.
Ми жили в невеличкому містечку під Харковом. Батьки пишалися лише старшими синами — Олександром і Дмитром. Вони були їхньою гордістю: відмінники в школі, червоні дипломи університетів, престижні посади у столичних компаніях. Обидва давно одружені, їхні діти вчаться у елітних школах Києва. Я майже не знала їх — коли я народилася, вони вже виїжджали на навчання. Сестри, Наталя і Тетяна, теж були маминими улюбленцями. Вони вдало вийшли заміж, одна навіть стала відомою співачкою. У них просторих будинки, дорогі машини, діти в приватних школах. Мама хвалилася ними перед усіма, а мене називала невдахою.
Сестри ненавиділи мене. Вони нехотя нянчили мене в дитинстві, але не пропускали можливості принизити. «Ти завжди будеш гіршою за нас», — кидали вони, сміючись. Коли в будинку були гості, мама діставала альбоми з фотографіями старших дітей, розповідала про їхні успіхи, а про мене говорила: «Оксана? Та вона нічого не досягла, ледве навчається». Я старалася, але мої зусилля ніхто не помічав. Після школи я навчилася на швачку, отримала диплом і влаштувалася в невелике ательє. Мені подобалося шити, я знаходила в цьому радість і заробляла непогано. Але батьки лише посміхалися: «Швачка? Це не професія». Я пішла з дому, жила в гуртожитку, а потім зняла квартиру, щоб не чути їхніх докорів.
Через кілька років я зустріла Ярослава. Він став моїм порятунком. Ми одружилися, у нас народилася донька, Соломія. Вперше я була щасливою. Але доля завдала удару: Ярослав і Соломія загинули в автокатастрофі. Моє серце розірвалося на частини. Я залишилася сама, у порожнечі, де не було місця надії. Рідні не підтримали мене. Ні дзвінка, ні слова співчуття — наче я й мій біль не існували. Єдиною опорою стали колеги з ательє. Десять років я жила, заглибившись у роботу, намагаючись не згадувати того дня, коли втратила все.
Недавно у моєму житті з’явився чоловік, Василь. Він доглядає за мною, але я поки не готова до нових стосунків — занадто глибокі старі рани. І ось, коли я почала несміливо відкриватися світу, рідні раптом згадали про мене. Батько помер кілька років тому, а мама тепер прикута до ліжка. Їй потрібен догляд, але старші діти, такі успішні й зайняті, не хочуть витрачати на це час. Вони подзвонили мені, наче я їхня остання надія. «Тобі ж усе одно нічим зайнятися, доглядай за матір’ю. Хоч якась від тебе користь», — заявили брати. Сестри підтримали: «Ти зобов’язана, це твій обов’язок».
Я була в шоці. Ці люди все життя принижували мене, називали нікчемою, сміялися з моїх мрій. Вони не підтримали мене в найчорніші дні, а тепер вимагають, щоб я кинула все й доглядала за матір’ю, яка ніколи мене не любила? Матір’ю, яка відкрито шкодувала, що народила мене, яка хвалила всіх, крім мене? Я відмовилася. «Розбирайтеся самі», — відповіла я, і в моєму голосі звучала сталь. Після цього посипалися погрози: брати кричали, що позбавлять мене спадщини, сестри обіцяли осоромити перед усіма. Але мені все одно. Їхні слова більше не ранять — я занадто довго терпіла.
Моє серце болить, але не через їхні погрози, а через те, що я ніколи не була для них родиною. Вони бачили в мені лише тягар, а тепер — безкоштовну сидМої рідні помилялися – я не була їхньою помилкою, я була їхньою втратою.
