Леся Олександрівна ледве розбирала пошту біля скриньки, коли сусідка Галя Яківна з радістю трясла перед нею смартфоном: «Подивіться на садибу новеньку! А син оце придбав авто – престижне! І внучка Софійка в музичній школі грає!» Леся лише кивала: «Добре-добре… Та я поспішаю, вибач…»
«Куди ж так, голубко? Поговорити ніколи!» – Галя не зупинялась. «А оце ми з чоловіком у Туреччині морякули – готелечок п’ятизірковий, все включено! А ви коли востаннє відпочивали?»
Леся глянула на сусідку, і втома мигнула в її сірих очах. «Відпочинки не для мене, Галю. Де там…»
«Як це? Дорослі ж діти, онуки, пенсія…»
«Дорослі, так, – Леся зітхнула. – Та лише далеко.»
«Ну й що? Мій син у Києві працює, а кожних вихідних приїжджає! А зарплата – ой-ой-ой!» Галя знову показувала смартфон. «Ось шубка норкова – подарунок від нього!» Леся мовчки піднялася по сходах.
Дома на другому поверсі її стрінула порожнеча. Двокімнатна хата, колись тісна для четверо, тепер здавалася великою. На підвіконні рясно цвіли мальви – єдине живе в цих стінах. «Панночки мої, – шепотіла Леся до квітів. – Принаймні ви не кидаєте.»
Вона ввімкнула телевізор – скоріше для гомону, ніж для новин. Там говорили про підвищення пенсій. Леся усміхнулася: її пенсії вистачало на найнеобхідніше, але не більше.
Прозвонив телефон. Серце захолонуло – може Оленка? Чи Віктор? «Леся Олександрівна? Це з ЖЕКу. У вас заборгованість за комуналку…»
«Як заборгованість? Зазвичай сплачую вчасно!»
«Та за минулий місяць не надходить платіж…» Леся довго пояснювала, шукала квитанцію, але слухавку вже гуло.
Вечором вона сиділа на кухні з чашкою чаю. На столі лежали старі, ще паперові, фото. Ось Віктор у першому класі – суворий, з галіївським букетом. Ось Оленка на випускному – красуня. Ось всі разом колись на садибі свікарки, коли чоловік був ще живий…
«Де ви зараз, мої рідні? Чому так, що лишилася сама?»
А вранці знову зустріла Галю. Та тягла здоровенні пакети з крамниці. «Ой, Лесю! Хотіла розказати – внучка на бюджет вступила! А син обіцяв новий смартфон на подарунок!»
«Вітаю,» – відповіла Леся.
«А в вас як? Онуки?» – запитала Галя, але зрозуміло було, що лише з пристойності.
«Немає в мене онуків,» – тихо сказала Леся.
«Як немає? А діти?»
«Є діти. Віктор і Олена. Просто… дуже заклопотані. Віктор у Німеччині програмує. Оленка в Америці живе, одружилася там…»
«Та чудово ж! – піднесла голос Галя. – Діти влаштувалися, за кордоном живуть! Гордітися треба!»
«Горджуся,» – погодилася Леся. «Та й горджуся.»
«Ось бачите! А то сумною ходите. Гроші ж, певно, надсилають? Допомагають?»
«Надсилають,» – збрехала Леся. «Звісно, допомагають.»
Востаннє Вік
Фіалки на підвіконні мовчки ковтали сонячне проміння, а вона, Марія Олексіївна, тримаючи прощальний тост у порожній кухні до невимовлених голосів дітей, очікувала лише на цей єдиний, шалений дощ осені, що стукав у шибки, наче нагадуючи: життя йде, але найголовніше — ніхто не дзвонить, мені нічого й не очікувати.
