Усі пють, пють, пляшок повно, а їжі зовсім немає.
У хаті були гості. Гості бували там майже завжди.
Усі пють, пють, пляшок повно, а їжі зовсім немає. Хоч шматочок хліба знайти б але на столі лише окурок і порожня консервна банка, Дмитро ще раз уважно оглянув стіл, але нічого їстівного не знайшов.
Гаразд, мамо, я йду, сказав хлопчик і повільно почав взувати свої порвані черевики.
Він усе ще сподівався, що мама його зупинить і скаже:
Куди ж ти, сину, ненаївшись, а надворі холодно? Сиди вдома. Зараз зварю каші, випроводжу гостей і приберу.
Він завжди чекав ласкавого слова від мами, але вона не любила говорити ніжні речі. Її слова були схожі на терни, від яких Дмитру хотілося згорнутися й сховатися.
Цього разу він вирішив піти назавжди. Дмитру було шість років, і він почувався достатньо дорослим. Спочатку треба знайти гроші й купити булочку, може, навіть дві Шлунок урчав і вимагав їжі.
Як здобути гроші, Дмитро не знав, але, проходячи повз кіоски, побачив у снігу порожню пляшку. Він згадав, що пляшки можна здати й отримати за них трохи грошей. Хлопчик поклав пляшку в кишеню, потім знайшов зімятий пакет біля зупинки. Ще півдня він збирав пляшки.
Їх уже було багато, вони весело дзвеніли в пакеті. Дмитро вже уявляв, як купить мяку, пахучу булочку з маком чи родзинками, а може, навіть із варенням, але потім подумав, що булочка з варенням може коштувати дорожче, і вирішив пошукати ще.
Він зайшов на вокзал. На платформі, де чоловіки чекали на електричку й пили пиво, Дмитро поставив важкий пакет біля кіоску, а сам побіг за щойно поміченою пляшкою. Поки біг, якийсь брудний і злий чоловік забрав його пляшки. Хлопчик попросив повернути пакет, але той так грізно на нього подивився, що Дмитро змушений був відвернутися й піти.
Мрія про булочку розтанула, як марево.
Збирати пляшки справа нелегка, думав Дмитро і знову блукав засніженими вулицями.
Сніг був мокрим і липким. Ноги мерзли й боліли. Зовсім стемніло. Він не памятав, як опинився у підїзді, але, притулившись до батареї, занурився у мякий теплий сон.
Прокинувшись, він подумав, що все ще спить, бо було тепло, тихо й затишно, а повітря пахло пахло чимось смачним!
У кімнату, де він спав, увійшла жінка. Вона була гарною і дивилася на нього ласкаво.
Ну що, хлопчику, запитала вона, зігрівся? Виспався? Ходімо снідати. Ішла вночі, а ти, як песик, у підїзді спав. Забрала тебе й принесла додому.
Тепер це мій дім? не вірячи своєму щастю, спитав Дмитро.
Якщо немає дому, то тепер буде, відповіла жінка.
Далі все було, як у казці. Незнайома тітка годувала його, доглядала, купувала новий одяг. Поступово Дмитро розповів їй усе про своє життя з матірю.
Добра тітка мала імя, яке йому здавалося чарівним Маряна. Насправді це було звичайне імя, але Дмитро ще мало жив і чув його вперше. Він вирішив, що тільки добра фея може мати таке дивовижне й гарне імя.
А хочеш, щоб я була твоєю мамою? запитала вона одного разу, обіймаючи його й міцно притискаючи до себе, як роблять справжні, люблячі матері.
Він, звичайно, хотів, але
Щасливе життя несподівано швидко закінчилося. Через тиждень прийшла його мати.
Вона була майже твереза і кричала на жінку, яка прихистила хлопчика: Ніхто ще не позбавив мене материнських прав, і син належить мені.
Коли вона вивела Дмитра, з неба сипалися сніжинки, і йому здалося, що будинок, де залишилася добра тітка, схожий на білий замок, вкритий чарівними сніжинками.
Пізніше життя стало дуже важким. Мати пила. Дмитро тікав з дому. Ночував на вокзалах, збирав пляшки, купував хліб. Не знайомився з ніким, нічого не просив.
З часом матір позбавили батьківських прав, а Дмитра віддали до дитячого будинку.
Найсумніше було те, що він не міг пригадати, де знаходиться той будинок, схожий на білий замок, де жила добра жінка з чарівним імям.
Минуло три роки.
Дмитро жив у дитячому будинку. Він був замкненим і мовчазним хлопчиком. Найбільше любив відокремлюватися й малювати. І завжди малював одне й те саме білий будинок і сніг, що падав з неба.
Одного разу до дитячого будинку приїхала журналістка. Вихователька проводила її по кімнатах і знайомила з дітьми. Вони підійшли до Дмитра.
Дмитро добрий, цікавий хлопчик, але в нього проблеми з адаптацією в колективі. Це триває вже три роки. Працюємо над тим, щоб влаштувати його в сімю, пояснювала вона журналістці.
Давай познайомимос
