Усе своє життя я була покірною служницею для своїх дітей. Лише після сорока восьми років я вперше зрозуміла, що значить справді жити.
До цього часу я й гадки не мала, що життя може мати інший смак. Що можна не стояти цілий день біля плити, не мити підлогу на колінах і не чекати схвалення від чоловіка за ідеально вимиту кухню. Я щиро вірила, що живу правильно — моя роль була терпіти, бути зручною та безмежно жертвувати собою. А як інакше? Саме так навчали мою матір, бабусю, а тепер — і мене.
Мене звати Оксана. Я родом із маленького села на Харківщині. Вийшла заміж у вісімнадцять — куди діватися, якщо після школи більшість дівчат йшли не до інституту, а до ЗАГСу. Вийшла за Василя — непоганий хлопець, працьовитий, без шкідливих звичок. Швидко народила двох дітей — хлопчика й дівчинку. І тоді я остаточно перестала існувати як жінка, як особистість. Я стала тінню. Служанкою. Тією, хто все має, але ніхто їй нічого не винен.
Василь швидко втомився від мене. «Народила — молодець, тепер годуй і мовчи». Він не бив, але любив випити з товаришами. Повертався пізно, злився на галас дітей, кидав на мене важкі погляди й тарілки, якщо обід не подобався. Працював? Так. Але додому приходив, як у готель — поїсти, поспати, і знову піти. Усе господарство — на мені. Усі клопоти — на мені.
Коли йому виповнилося сорок років, серце не витримало. Він помер прямо за столом у знайомих. Чи плакала я? Так, від страху, від невизначеності, від того, що лишилася сама. Але не від горя. Моє горе було іншим — життя, якого в мене ніколи не було.
Після його смерті я ще кілька років намагалася знайти нові стосунки. Але траплялися ті самі — з такими самими звичками, з такою ж вимогливістю. Ніби в жінки нема душі, тільки обов’язки. Я кинула ці спроби.
Діти виросли, поїхали навчатися. Спілкувалися, але рідко. І тоді у моєму житті знову з’явилася Марічка — давня подруга, яка, на відміну від мене, встигла побачити світ. Вона мені сказала:
— Оксанко, тобі не здається, що ти ще навіть не жила?
Я тоді посміхнулась — ну як же, діти, чоловік, город… Хіба це не життя? Але Марічка наполягла: поїдем за кордон, на заробітки. Діти дорослі, ти нічим не зв’язана, хоч раз подихаєш іншим повітрям. Я довго вагалася. Та згодилась. Ми зібрали гроші, я вивчила ази мови, і через три місяці ми були в Італії. Ось тоді я вперше у житті зробила глибокий вдих.
Спершу було важко. І клімат чужий, і люди інші. Але зате — ніяких засуджливих поглядів, ніякого тиску. Працювала доглядальницею за літньою парою — найдобріші люди. Потім влаштувалася в кафе помічницею кухарки. Мені платили. Я вперше відчула, як це — тримати в руках власні гроші. Купила собі першу за двадцять років справжню спідницю. Зробила стрижку. Навчилася їздити на скутері. Я — п’ятдесятирічна жінка — розганялася узбережжям, як дівчина.
Діти почали благати мене повернутися — допомагати з онуками. Говорили, як їм важко, як не вистачає бабусі. Але я знаходила сили відповісти: «Я — не нянька. Я — ваша мати. А тепер хочу пожити для себе». Це був мій перший справжній вибір.
Я орендувала маленьку квартирку. Завела собаку — назвала Барвінком. Познайомилась з чоловіком — Андрієм, удівцем, освіченою людиною з очима, як мед. Він нічого не вимагав. Просто був поруч, коли я цього хотіла. Я знову почала прокидатися з посмішкою, а не в сльозах.
За рік я скинула дванадцять кілограмів. Ходила на тренування. Готувала для себе, а не на десять ротів. Перестала вважати, що прати — це подвиг. Я нарешті зрозуміла: жінка не зобов’язана віддавати себе лише тому, що так «треба».
Я навіть зробила татуювання — маленьку ластівку на зап’ясті. Нагадування. Про те, що я теж можу бути вільною.
Мої діти образилися. Особливо син. «Як ти могла? Ти кинула нас, ти зобов’язана бути поруч!» А я — не зобов’язана. І я сказала це вголос. Я віддала вам усе своє дитинство. Годувала, лікувала, мила, любила. Тепер — моя черга.
Тепер я знаю: ніхто не подарує тобі життя, якщо ти сама його не візьмеш. А ті, хто справді любить, не засудять тебе за свободу. А якщо засудять — значить, вони не любили, а лише користувалися.
Зараз мені п’ятдесят три. Я так і не повернулася в Україну. Надсилаю дітям листівки. Гроші — ні. У них свої родини, свої долі. Як і в мене — своя.
І знаєте, чого я найбільше боюся? Що тисячі жінок досі живуть, як жила я. Навіть не здогадуючись, що є інший шлях. Так от — він є. І лише ти сама можеш його пройти.
