**Слойка й Васько: Історія порятунку з піднебесся**
— Мишеньку, яку тобі слойку — з м’ясом, із сиром чи, може, зі сметанкою?
— Ма-ам, з сиром хочу!
— Добре, серденько, зараз мама купить.
Продавчиня в пекарні біля вокзалу поклала слойку у прозорий пакет. На вулиці падав сніг, вечір уже насувався. Матір із сином йшли крізь засипаний снігом сквер, де гілки дерев тріщали під білими шапками, а повітря було тихе, морозне й блискуче.
— Ма-ам…
— Що знову?
— Невкусно! Тепер хочу з м’ясом!
— Ой, Мишко! Я ж питала! Зовсім ти мене збалував! — зітхнула жінка.
З дражливим гримом хлопчина одштовхнув руку й кинув ненависну слойку. Вона пролетіла повітрям і впала під розлогу ялину, оповиту крижаним нарядом. У шепотінні вітру лунала сумна покора долі.
А ця слойка мала свою історію. Довгу, трудову, справжню.
Почалося все влітку, на полях під Харковом. Під золотим небом, у високому колосі, дрібне зернятко дозрівало, налиті сонячним теплом. Потім — жнива, комбайн, борошномельний цех, мішки з борошном, довга дорога до пекарні на вулиці Калиновій. Там, де тісто розкатували руками, де пекар з потовщеними пальцями щедро сипав сир зі зеленню і скручував шар за шаром.
Слойка вийшла з печі гарячою, масляною, пахучою. Вся просякнута теплом і турботою. Але… не судилося. Людська дурість перервала її шлях, і тепер вона лежала в снігу, замерзаючи, перетворюючись на безформну грудочку. Стільки праці, стільки добра — і все марно?
Васько був дворовим котом. Жив не в підвалі, не в хаті, а під відкритим небом. Сірий, пухнастий, з очима, наче мальвині дзвоники, він був місцевим старожилом — чотири роки на вулиці! Всі його знали. Жив біля третього під’їзду, де бабусі щодня виносили йому їжу.
Домашнім котом Васько не міг стати. Він пробував. Одного разу його прихистила родина з четвертого поверху. Але Васько бив вази, гасав по кімнатах, ганявся за тінями. Не його це — жити за замком. Душа вільна.
А потім сталося страшне. На двір зайшов чоловік із велетенським псом. Косматий звір з шашеними очима. І той чоловік, наче навмисно, нацькував пса на Васька. Гонитва крізь сугроби, між машинами, по обледенілих доріжках. Васько встиг. Вдерся на дерево й — вище, ще вище, поки серце не билося, наче натовчена бляшанка.
Але спуститися — не міг. Гілка під лапами тонка, а страх паралізує. Він кликав, кликав бабусь. Перший день — вони метушилися внизу, з валеріанкою, з дзвінками в ДСНС: «Зніміть кота, він сам не злізе!»
— Сам зійде! — відповідали у трубку. — Впаде.
Другий день. Метель. Людей не було. Васько їв сніг. Гриз тонкі гілки від голоду. Ніч — як вічність. Сніг обліплював шерсть, заморожував його намертво. Третій день — він уже не кликав. Просто сидів. Безсилий. Холод у кістках, лапи синє, серце б’ється уривчасто. Він замерзав…
На четвертий день сталося те, що неминуче: лапи розжалися. І Васько, як осіннє листя, полетів униз. Кружляючи, збиваючи снігові пластівці, він впав у сугроб, провалився в нього, задрижав і… не зміг підвестися. Пащя розкрита — не міг ні звуку видати. Кінець?
І раптом… Запах. Врізався у ніздрі, мов промінь сонця у темряві. Їжа.
Він розплющив очі. Перед самим носом, у снігу — вона. Слойка. Ще тепла всередині, замерзла зверху, але така ароматна, смачна, життєва. Надкушена дитячими зубами, але все ще їстівна.
Васько всім єством кинувся до неї. Вчепився зубами, рвав, жував, не вірячи щастю. Він їв, ніби не їв ніколи раніше. Цей шматок тіста, масла й сиру, що пройшов шлях від поля до смітника, став для нього порятунком. Другим шансом. Дарунком із неба.
Кіт підвівся. Озирнувся. Завірюха вила, але в тілі пробігло тепло. Він струсив сніг і побіг до під’їзду. До того самого, де жили бабусі.
— Ва-аську! Господи! Дивіться, живий! — скрикнула тітка Надя, вибігаючи на ґанок.
— Ваську! А ми ж дзвонили, просили, чекали! ДСНС не приїхали! А він сам упав, дурник наш!
Бабусі оточили його, немов сонечко. Хтось відчинив двері, хтось приніс теплу подушку. А Васько… увійшов у дім. І цього разу не бігав. Він ляг у кутку. Грівся. Переживав свою слойку.
А десь там, у теплій пекарні, у цю саму хвилину в піч закладали нову порцію слойок. І одна з них, можливо, колись знову врятує чиєсь життя.
Кінець — це лише початок. Особливо якщо ти кіт. І особливо якщо тобі трапилася слойка.
