Ранковий дзвінок пролунав несподівано. Наталка, ледь прокинувшись, впізнала в трубці напружений голос Віталія:
— Наталю… Я… Мені треба тобі сказати… — він замовк, немов шукав слова. — Я все обдумав… Я не готовий. Розумієш, не готовий одружуватись. Я заплутався. Навіть не знаю, що зараз відчуваю до тебе.
Наталка завмерла. Серце билося так, що лунало в вухах. Вона прошепотіла:
— Ти серйозно? За тиждень до весілля?
— Весілля не буде, — чітко сказав він. Наче репетирував ці слова.
— Що?! — вирвалось у неї.
— Я хочу почати нове життя. Кар’єра, цілі. А ти… ти ще будеш щасливою. Ти заслуговуєш кращого.
Клац. Він поклав слухавку.
Наталка сиділа нерухомо. Потім встала, наче в тумані, підійшла до шафи, дістала пляшку горілки. Пила зі склянки. Без закуски. Без смаку. Без думок.
А потім… закричала так, що аж стіни здригнулися від болю.
Їхня історія тривала чотири роки. Здавалося — справжнє кохання. Випадкова зустріч — Наталка принесла ноутбук у майстерню, Віталій полагодив. Повертаючи, попросив номер. За кілька днів запросив на побачення. Вона погоджувалась. І все закрутилося.
Через півроку він зізнався: хоче їхати за кордон. Там, мовляв, більше перспектив.
— Поїдеш зі мною? — запитав він тоді, не вірячи, що вона погодиться.
А вона поїхала.
Залишила все — роботу, друзів, родину. Тому що любила. Тому що вірила. Тому що він був для неї цілим світом.
Він поїхав першим, щоб «влаштуватися». Зустрів її в аеропорту — без квітів, без посмішки, без вогню в очах.
— Ти не радий? — тихо запитала вона.
— Та ні, просто втомився. Клопоти.
Привіз її не в квартиру, а в хостел, у кімнату, відгороджену шторами.
— Я думала, ти зняв житло…
— Спочатку зняв, — пробурмотів він. — Потім гроші закінчились. Роботу не можу знайти.
Наталка обійняла його. Сказала: викрутимося. І пішла працювати. Не за фахом, а куди брали. Прибирала, мила, вигулювала собак. Підробляла, де тільки могла.
І його влаштувала. Поговорила з клієнтом, умовила. Віталію дали шанс.
Справи покращились. Отримали стабільність. Зняли помешкання. Мріяли про майбутнє. Думали про сім’ю.
Але Віталій ніде не затримався довго. Його швидко звільняли. Наталка тягла все сама. Знову хостел, знову пошуки. Вона — працювала. Він — шукав себе.
— Віть, може, годі? — одного дня не витримала Наталка. — Ми вже майже два роки живемо, як безхатьки. Вдома було життя. Тут — виживання. Повернімося.
Він мовчав. Потім кивнув. Через місяць вони були вдома.
Наталка пішла на колишню роботу. Її зустріли із радістю. Віталія взяли за рекомендацією — з випробуваним терміном. Він пройшов. РадіНаталка прокинулася одного ранку з думкою: найкращий реванш — жити щасливо без нього.
