**24 травня. Запис у щоденнику.**
Ранковий дзвінок розбудив мене. В трубці — хрипкий, нервовий голос Олега:
— Соня… Я… Треба поговорити… — Він замовк, наче шукав слова. — Я все обдумав… Не готовий. До шлюбу. Не розумію, що відчуваю зараз…
Серце вдарило так, ніби хотіло вискочити. Я прошепотіла:
— Ти серйозно? Тиждень до весілля?
— Весілля не буде, — вистрілив він. Рішуче, ніби вчив напам’ять.
— Що?! — видихнула я.
— Почати хочу з чистого аркуша. Кар’єра, плани. А ти… ти знайдеш щастя. Гіднішу людину.
Клац. Він поклав слухавку.
Я сиділа, оніміла. Потім, наче в тумані, підвелась, дістала з шафи пляшку горілки. Пила зі склянки. Без закуски. Без сліз. Баз думок.
А потім заревіла так, що сусіди через стіну застукали.
Чотири роки разом. Здавалось — любов навіки. Зустрілись випадково: я принесла ноутбук у ремонт, він його полагодив. Повертаючи, попросив номер. Зателефонував через день. Запросив на каву. Я погодилась.
Через півроку він зізнався: хоче в Європу. “Там перспективи”.
— Полетіш зі мною? — запитав, не сподіваючись на “так”.
А я полетіла.
Кинула роботу, подруг, рідне місто. Бо любила. Бо вірила. Бо він був цілим світом.
Він прилетів першим, щоб “влаштуватись”. Зустрів мене в аеропорту — без квітів, без усмішки.
— Ти не радий? — обережно спитала я.
— Просто втомився. Клопоти.
Привіз не в квартиру, а в кімнату у хостелі, відгороджену ширмою.
— Ти ж казав, що зняв житло…
— Спочатку зняв, — бурмотів він. — Потім гроші закінчились. Роботу не знаходжу.
Я обняла його. “Виплутаємось”. Пішла працювати. Куди брали — мила підлоги, доглядала собак. Його влаштувала — умовила клієнта, дав шанс.
Викарабкались. Зняли квартиру. Мріяли про дітей.
Але Олег не затримувався на роботах. Його звільняли. Я тягнула все. Знову хостел, знову пошуки. Він “шукав себе”, я — годувала.
— Олю, може, годі? — втратила терпіння я. — Два роки як жебраки. Дома було життя, тут — виживання. Повернімось.
Він мовчав. А потім погодився.
Додому мене взяли на колишню роботу. Його — з рекомендацією. Він радів, як дитина.
Через місяць запропонував: подамо до ЗАГСу?
Я сяяла. Готувались до весілля. Жила у батьків — його родина не приймала “гражданських” шлюбів.
— Як же ти тоді зі мною за кордон подалась? — жартував він.
— Сказала, що до подруги. Не зізналась.
Він сміявся. Я — мріяла.
А потім його затягнув новий проект. Два тижні без дзвінків. І раптом він зрозумів: не сумує.
“Я ж збирався одружуватись… Назавжди? А чого *я* хочу?”
Він подзвонив.
Того ранку я взяла лікарняний. Тиждень не вставала. Ридала. Не їла. Не жила.
А потім прокинувся гнів.
“Не розуміє, що відчуває? А я? Я, що за ним у чужину поїхала? Працювала за двох? Навіть в очі сказати не наважився. Трус.”
Спочатку біль. Потім — рішення.
“І слава Богу! Це він мене втратив, не я його! Тепер знаю: жодних жертв. Тільки вперед.”
Я вийшла на вулицю. Київ цвіт— І знайшла в собі силу жити далі.
