Йгор зійшов з потяга, попрощався з провідницею й пішов до старого однорівневого будинку вокзалу. Всередині був один великий зал. Вздовж стін розмістилися каса, кіоски з газетами й напоями, а посередині — ряди залізних стільців, зварених між собою. Зліва від дверей — невеликий буфет із товстою жінкою за прилавком. Десять людей сиділи й чекали на свій потяг.
— Молодий чоловіче, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, — сказала жінка невизначеного віку, що підійшла до нього.
Обличчя червоне, макіяж нерівний. У ніс вдарив запах перегару.
— Може, краще я вам щось куплю поїсти? — промовив Йгор, узяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфету, але вона вирвала руку.
— Пусти мене! А з виду пристойна людина, — крикнула вона на весь зал.
Розмови на мить затихли, усі обернулися до них, але вже в наступну секунду відвернулися, гомін відновився.
— А йди ти… — Жінка відійшла від Йгора.
Він усміхнувся і підійшов до буфетниці.
— Молодець, що не дав їй грошей. Щодня тут жебракує. Зовсім опустилася. А яка гарна була… Ото кохання з людьми робить. — Жінка зітхнула й похитала головою. — Може, кава з пиріжком?
— Ні, дякую. Мені потрібно до селища Вербове. Де тут автобус зупиняється?
— До Вербового сьогодні вже не буде. Завтра о пів на шосту ранку буде. — Буфетниця помітила, що Йгор засмутився. — На вулиці завжди стоять приватники, підробляють вечорами, лише беруть дорого.
— Дякую. — Йгор узяв важку спортивну сумку й вийшов.
Надворі швидко стемніло. Він дістав телефон із кишені куртки, набрав номер і притулив до вуха. Ніхто не відповів.
Раптом із боку будівлі зупинилася срібляста «Таврія», з неї вийшла дівчина й промайнула повз Йгора до вокзалу. Вона йому начебто знайома. Звідки? Він тут уперше, не міг її бачити. Йгор повернувся всередину. Дівчина розмовляла з буфетницею.
— Може, чаю? — спитала буфетниця.
— Дякую, тітонько Галю, я поїду. — Вона обернулася й налетіла на Йгора. — Вибачте, не помітила вас.
Йгор побачив блакитні очі, як озера, і ямочки на пухких щоках. Красивішої дівчини він не зустрічав.
— Ось, до речі, Сашко їде до Вербового. Сашку, підвези хлопця, — сказала жінка.
Дівчина уважно подивилася на Йгора.
— До побачення, тітонько Галю. Поїхали, — сказала вона й пішла до виходу.
Йгор ледве встигав за нею. Сашко відчинила двері з пасажирського боку і витягла великий пакет.
— Дозвольте, допоможу, — простягнув руку Йгор.
— Не треба. Там фата й квіти, — дівчина усміхнулася, і ямочки на щоках заграли. — Краще відчинете задні двері.
Сашко поставила пакет на заднє сидіння й обернулася до Йгора.
— Сідайте.
— Постривайте. Ви… Світлана! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви в житті ще красуні, — побачивши її здивований погляд, поспішно додав: — Я ж до вас із Дмитром на весілля їду. Ми разом служили. Тільки він мене не зустрів і на дзвінки не відповідає.
— У нього сьогодні парубоцька вечірка. — Ямочки знову з’явилися на щоках Світлани.
— Я бачив вас на фото, Дмитро показував, — додав Йгор.
Авто їхало вузькою дорогою, що вилася через ліс. Світло фар відганяло темряву за дерева.
— Не страшно одній у темряві їздити? — спитав Йгор.
— Ні. Та й рідко їздила сама. Просто сьогодні Дмитро не зміг поїхати зі мною до міста.
— А у вас у селищі нема квітів? — поцікавився Йгор.
— Є, звісно. Це весільний букет. Хотілося щось особливе. — Світлана пильно дивилася на дорогу.
— Як швидко ви зі свадьбою… Всього рік після армії. — Йгор зніяковів, що втручається.
— Ми з Дмитром ще до армії домовилися: як повернеться — одружимось, — весело відповіла Світлана.
Йгор не міг відірвати очей від її ямочок.
— То ви виходите через домовленість? Чи через кохання? — тихо спитав він.
— І через кохання теж, — не помітивши його осудливого тону, відповіла Світлана.
Деякий час вони їхали мовчки.
— Ви добре керуєте, — перервав тишу Йгор.
— Дмитро навчив ще в школі. Вас куди відвезти у селищі? До готелю?
— Мабуть, — відповів Йгор.
— Знаєте що? Я вас відразу на парубоцьку відвезу, там і з Дмитром порозумієтеся, — запропонувала Світлана.
— До кафе із сумкою якось незручно, — засумнівався Йгор.
— Давайте я її візьму до себе. Вранці заберете. Тоді до кафе? — спитала Світлана, кинувши на нього швидкий погляд.
— Тоді до кафе, — усміхнувся Йгор.
Він дивився на темряву перед собою й згадував, як колись у Дмитра побачив зовсім інше фото.
— Хто це? — спитав він, розглядаючи гарну руду дівчину з томним поглядом.
Йгор усміхнувся, обійняв дружину та дитину, і в цю мить усвідомив: саме це щастя він колись врятував на вокзалі — воно ніколи б не стало його, якби не той несподіваний поворот долі.
