**Утеча нареченої**
Ярік зійшов із поїзда, попрощався з провідницею та рушив до старого однорівневого будинку залізничного вокзалу. Всередині — один великий зал. Уздовж стін розташувалися каса, кіоски з газетами та напоями, а в центрі — ряди металічних лавок, зварених докупи. Ліворуч від входу — невеликий буфет, за яким стояла повненька жінка. Десять людей сиділи та чекали свого потяга.
— Пане, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, — сказала йому жінка невизначеного віку.
Обличчя червоне, макіяж накладений неохайно. У ніс вдарив запах перегару.
— Може, краще я вам закуску куплю? — запропонував Ярік, взяв жінку під лікоть і спробував підвести до буфету, але вона вирвала руку.
— Пустіть мене! А виглядаєте як порядна людина, — скрикнула вона на весь зал.
Розмови на мить затихли, усі обернулися до них, але вже за хвилину всі відвернулися, немов нічого не сталося.
— Та йди ти… — Жінка відійшла.
Він усміхнувся і підійшов до буфетниці.
— Правильно зробили, пане, що не дали їй грошей. Щодня тут жебракує. Зовсім опустилася. А яка гарна була… Що кохання з людьми робить. — Буфетниця зітхнула й похитала головою. — Може, каву з пиріжком?
— Ні, дякую. Мені потрібно до селища Вересневе. Де тут автобус зупиняється?
— До Вересневого сьогодні вже не буде. Завтра вранці о пів на шосту буде. — Буфетниця помітила, що Ярік засмутився. — Надворі постійно приватники стоять. Підробляють перевезеннями, тільки беруть дорого.
— Дякую. — Ярік узяв спортивну сумку та вийшов.
На дворі швидко стемніло. Він дістав із кишені телефон, набрав номер і притулив до вуха. Але ніхто не відповів.
Раптом ізбоку зупинилася срібляста «Таврія», з якої вибігла дівчина і промайнула повз Яріка у вокзал. Вона здалася йому знайомою. Звідки? Він уперше тут, не міг її бачити. Ярік повернувся всередину. Дівчина говорила з буфетницею. Він підійшов.
— Може, чаю? — запропонувала буфетниця.
— Дякую, тітонько Любо, я їду. — Дівчина обернулася — і врізалася в Яріка.
— Вибачте, не помітила вас.
Ярік побачив блакитні, як небо, очі, ямочки на повних щоках і зрозумів — гарнішої дівчини не зустрічав.
— О, Вася ж їде до Вересневого. Васю, підкинь пана, — сказала жінка.
Дівчина уважно подивилася на Яріка.
— До побачення, тітонько Любо. Поїхали, — сказала вона і пішла до виходу.
Ярік ледь встигав за нею. Вася відчинила дверцята, дістала великий пакет.
— Дозвольте, допоможу, — простягнув він руку.
— Не треба. Там фата й квіти, — дівчина усміхнулася, і ямочки на щоках заграли. — Краще відкрийте задні двері.
Вася поклала пакет на сидіння й обернулася.
— Сідайте.
— Почекайте. Ви ж Варя! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви набагато гарніші, ніж на фото, — побачивши її здивований погляд, поспішно додав: — Я ж до вас із Дмитром на весілля їду. Ми разом служили. Тільки він мене не зустрів і не бере трубку.
— У нього сьогодні парубоцька вечірка. — На щоках Варі знову з’явилися ямочки.
— Я бачив вас на фотографії, Дмитро показував, — додав Ярік.
Машина їхала вузькою дорогою, що петляла крізь ліс. Світло фар відтісняло темряву, заганяючи її за дерева.
— Не страшно одній у темряві через ліс їхати? — запитав Ярік.
— Ні. І їжджу рідко. Просто сьогодні Дмитро не зміг поїхати зі мною до міста.
— А у вас у селищі нема квітів? — поцікавився він.
— Є, звісно. Це весільний букет. Хотілося щось особливе. — Варя пильно дивилася на дорогу.
— Як швидко у вас все — із весіллям. Всього рік минув після армії. — Ярік зніяковів, що вліз не в свою справу.
— А ми з Дмитром ще перед армією домовилися, що одружимося, коли він повернеться, — весело відповіла Варя.
Ярік не міг відірвати очей від її ямочок.
— То ви виходите за нього через домовленість? Не через кохання? — тихо запитав він.
— І через кохання теж, — не помітивши його осудливого тону, відповіла Варя.
Десь із півгодини вони їхали мовчки.
— Ви добре керуєте, — порушив тишу Ярік.
— Дмитро навчив ще у школі. Вас куди відвезти у селищі? До готелю?
— Мабуть, — відповів Ярік.
— Знаєте що? Я вас відвезу прямо на парубоцьку вечірку, а там вже з Дмитром домовитеся, — запропонувала Варя.
— У кафе з сумкою якось незручно, — засумнівався Ярік.
— Давайте я візьму її до себе. Вранці заберете. Тоді в кафе? — Варя швидко глянула на нього.
— Тоді в кафе, — усміхнувся Ярік.
Він дивився на темряву за вікном і згадував, як одного разу побачив у Дмитра зІ коли він обійняв їх обидвох — Варю та їхню маленьку донечку, — Ярік зрозумів, що саме ця мить варта була всіх тих болів і сумнівів, які вони пройшли разом.
