**10 листопада**
Моя мама довела мене до межі, коли я змушена була обрати: або розірвати стосунки з нею, або — із чоловіком. Жоден із варіантів мене не влаштовував, тому єдиним виходом став переїзд. Лише так ми змогли б врятувати нашу родину та залишки душевного спокою.
Колись я із задоволенням купила однушку в тихому районі Львова — у тому самому будинку, де жила мама. Здавалося, сама доля мені посміхнулась: і допомога поруч, і рідні стіни, і місце, знайоме з дитинства. Все виглядало ідеально… доки не стало інакше.
Потім у моєму житті з’явився Орест. Ми познайомились, закохались і одружились. Він був із іншого міста, без власного житла, тож, звичайно, після весілля переїхав до мене. Спочатку все було чудово. Він був турботливим, працьовитим, чесним. Я відчувала: це саме та людина, з якою хочу прожити життя.
Але мама… мама ненавиділа його з першої ж зустрічі.
— Це що, з розпродажу взяла? Ні краси, ні хати. Зовсім глузду позбулася, доню, — язвила вона, щойно двері за ним зачинялись.
Я намагалась захищати чоловіка, пояснювала, що зовнішність і хата — не головне. Важливі характер, доброта, надійність. Та мої слова відскакували від неї, як град від вікон. Вона лише відмахувалась і шепотіла: «Побачиш, як у декрет підеш — пожалкуєш».
І хоча до декрету було ще далеко, мама влаштовувала нам справжній випробовування вдома. Приходила майже щовечора. Говорила, як мені «не пощастило», звинувачувала Ореста у нікчемності, критикувала кожен його крок. А він, до речі, робив усе можливе — допомагав їй, підвозив, виконував будь-які прохання.
Але це лише розпалювало її злість.
— У Марічки чоловік — мрія: і хата є, і авто, і тещу шанує! А твій — що? Сухарик несмачний! Ні квітів, ні подарунків — ти в нього як покоївка!
Якщо я зашивала розірвану кофту, влаштовувала сцену:
— Ось до чого дожила! Ходиш у латках, бо твій чоловік — жебрак і ледар!
Кожен її візит перетворювався на виставу. Сусіди вже визирали з-за дверей — вона могла влаштувати скандал на сходах, якщо ми не відчиняли. Телефон дзвонив безперервно, а ми боялись пропустити дзвінок — раптом щось серйозне?
Але одного разу, після особливо жорстокої сцени, ми з Орестом серйозно поговорили. Зрозуміли: так більше не можна. Вирішили здавати мою квартиру, а самі тимчасово переїхати до його мами. У свекри була трикімнатна, до того ж вона часто ночувала у свого чоловіка. Контактів — мінімум, майже як окреме життя. Так ми зможемо збирати на іпотеку та почати все з нуля — подалі від щоденного кошмару.
Маму вирішили не попереджати. Зрозуміли, що буде. Та, на жаль, довго сховати не вдалося. Сусідки зрадили — мовляв, з валізами до авто бігали. Мама примчала у скаженстві.
— Це він тебе нав’язав?! Боїться, що я тобі очі розкрию? — кричала вона, блискавки в очах. — А ти? Безхребетна лялька! Рідну матір на чужу бабуську проміняла!
Чоловік мовчки складав речі в багажник, а я намагалася пояснити: це моє рішення. Моє. Бо я втомилася жити у страху, бути між двох вогнів. І якби мама не лізла в наше життя, ми б нікуди не їхали.
У відповідь вона лише кинула: «Ще приповзеш до мене в сльозах!» — і гримнула дверима.
Минуло півроку. Живемо у свекри, і це — спокій, якого нам так бракувало. Ніхто не лупить у двері. Ніхто не принижує мого чоловіка. КвартирМи вперше за довгий час почуваємося щасливими.
