У самотності біля чоловіка. Чоловік пішов до іншої. Оповідь
Ми з Ярославом прожили разом двадцять років. Було всяке — і радість, і гіркота. Але жодного дня не шкодувала, що була поруч із ним.
Завжди намагалася бути доброю дружиною, у всьому його слухала, не суперечила.
Як інакше? Адже жінка мусить бути мудрою. Інакше легко залишитися самій, бачте, скільки розведених кружляє навколо. Двічі пробачила йому зради. Одного разу Ярко навіть хотів покинути сім’ю. Але я сказала, що без нього не виживу. Злякався, лишився.
Випивав мій чоловік теж, але хто не має такої звички? Зате працював, хоч трохи, але гроші в хату носив. Нашої сім’ї вистачало. Та й я на двох роботах трудилася. Так і жили.
Коли народилася донька, я була у декреті й не могла працювати, тоді чоловік став грубішим. Докоряв кожним шматочком хліба, казав затягнути паски. Потім все налагодилося — я знову вийшла на роботу, могла сама купувати все, що треба — собі та дитині.
Одного разу він повернувся під градусом, ранком. Коли запитала, де був — розлютився й замахнувся. Я змовчала. Бо дружина повинна розуміти: він чоловік, йому інколи треба відпочити від сім’ї.
А незабаром він уже не просто замахувався. Я ходила в темних окулярах, ховаючи синці, а всім казала, що вдарилася об дверці шафи.
Потім це сталося знову. І ще раз. І повторювалося щораз частіше. Лікарі, які лагодили мій зламаний ніс і ребра, казали — пиши заяву в поліцію. Але я не могла. Адже Ярослав — моя людина, рідна й кохана.
Та й якби я так зробила, він би образився й пішов.
А в нас дитина, якій потрібен батько.
Хоча на доньку він мало звертав уваги. Хотів сина. Але друга дитина не виходила, хоча я й мріяла про нього.
Коли Оленка підросла, почала благати мене розлучитися. Так, знаю — дивно, адже діти люблять батьків, які б вони не були. Але вона боялася батька, адже й їй діставалося. Ярослав був для нас авторитетом, ми його слухали, але покарання не завжди вдавалося уникнути.
Минали роки. Мені вже було за сорок. Оля жила окремо зі своїм хлопцем.
Чоловік теж став спокійнішим, майже не розмовляв зі мною, не звертав уваги. Я звикла до цього, любила його мовчки, на інших чоловіків навіть не дивилася. Дбала про нього, щоб був задоволений.
Одного дня він прийшов із роботи раніше, похмурий та задумливий. Ходив по хаті мовчки. Неначе хотів щось сказати, але не наважувався.
— Ярку, що сталося? — я перша порушила тишу.
Він замовк на мить.
— Усе. Мене все достало. Я йду!
Земля пішла з-під ніг. Я схопилася за спинку крісла.
— Як йдеш? Куди? А я? А наша сім’я?
— Яка ще сім’я? — він гаркнув. — Глянь на себе! Я все життя терпів тебе, мучився. Хочу хоча зараз пожити для себе, з жінкою, яка мене варта!
— У тебе є інша? — сльози покотилися самі.
— А ти як думала? Звісно. На тебе й глянути без сліз неможливо, виглядаєш, як стара баба. А я ще чоловік видатний. Будь-яка за мене зайде. А тебе більше не хочу бачити, набридла зі своєю любов’ю.
Ярослав підхопився, швидко одягнувся й схопив сумку.
— Речі завтра заберу! — кинув на ходу.
Отак закінчилися наші двадцять років спільного життя.
Пізніше я дізналася — останні три роки в нього була коханка. І саме до неї він пішов.
Сьогодні мені виповнилося сорок п’ять. Після розлуІ коли я подивилася у вікно, там засвітило сонце — перше за останні п’ять років.
