Залишилася в мені лише одна мрія — втекти якнайдалі від цієї «матусі», що не дає спокою ні собі, ні мені.
Кожен вік має свій відпочинок. У дитинстві я з нетерпінням чекала літніх канікул: тоді батьки завжди були поруч, ми разом їздили на озеро, влаштовували пікніки, сміялись, жили без поспіху. Потім з’явилася перша робота — і відпочинок змінився: чашка чаю з подругами, прогулянки скверами, рідкісні вечори з книгою. Зараз же відпочинок — це мрія. Щось недосяжне, немов шепіт у тумані.
Мене звуть Мар’яна Шевченко. Мені тридцять шість, і останні дев’ять років я живу у постійній висназі. Все почалося з того, що після весілля ми зі чоловіком оселилися в домі його матері — нібито «на час, поки не накопичимо». Минуло майже десятиліття, а ми досі в цій хаті, де мені не дають зітхнути ні тілом, ні душею.
Здавалося б — нічого страшного: хата простора, ділянка при нієм, діти ходять до школи поруч, чоловік працює. Живи — і радій. Але в цій системі щастя немає. Бо я — не господиня тут. Бо поруч зі мною кожен день — свекруха, яка не визнає мого «я», мого тіла, моєї втоми.
Для мого чоловіка Андрія — це майже ідилія: дві жінки в домі, що крутяться навколо нього. Я — готую, прибираю, бігаю вранці до школи з дітьми, працюю віддалено, потім знову по колу. Свекруха — контролює, спостерігає, коментує кожен крок. Він же — наче готельний постоялець: прийшов, поїв, ліг на диван, узяв пульт і — тиша. Жодного «дякую» чи «допомогти?». Чому? Бо мати колись усе робила сама. «Моя мати впоралася без допомоги, і ти впораєшся», — кинув він якось, навіть не відірвавшись від екрана.
А я вже не вправляюсь.
Моя свекруха Галина Петрівна з гордістю розповідає, як сама виростила двох синів, як тягнула господарство та роботу. Пишається цим, як орденами. Та чомусь не згадує, що чоловік у підсумку втік до молодшої. А вона тепер живе з двадцятьма хворобами й не розуміє — за що? Адже відповідь поруч: себе не шкодувала. І інших — теж.
У неї є свій культ: культ праці до знемоги. Особливо — на городині. О, це окрема історія. Її девіз: «Хто на землі — той живе правильно!» Яблука, морква, банки, помідори, кабачки — усе своїми руками. Та не тому, що це приносить радість, а тому, що «треба». І я, як невістка, маю брати участь. Не хочеш? — Ледащиця. Втомилась? — Сама винувата, розм’якла.
Нещодавно повернулися з городини. Кілька мішків з картоплею, цибулею, банками. Свекруха кульгала, я ледве пересувалася. А Андрій? Лежав на дивані. Навіть не встав зустріти. Просто дивився телевізор, ніби так і має бути. Ніби жінки й мусили тягати все на собі. Навіть не глянув у мій бік.
Того вечора щось у мені розірвалося. Сиділа на кухні, брудна, виснажена, у сльозах — і раптом зрозуміла: більше так не можу. Мені не тридцять шість, а всі сто. І ніякі баклажани не варті мого життя. Хочу просто вихідних. Просто ранку без будильника. Просто тиші та власних думок.
Я ухвалила рішення: виїжджаю. Заберу дітей і повернусь до батьків. Скільки можна чекати, що хтось зміниться? Я змінююся сама. Більше не мушу бути героїнею. Не мушу доводити свекрусі, що гідна її сина. Я вже гідна. Я — людина.
Найближчими днями скажу чоловікові. Нехай вирішує, що важливіше: його мати з грядками чи родина, яка втомилася жити за чужими звичаями. Бо здоров’я — це не лише овочі з городу. Це мир у душі, легкість у тілі й вільний простір у домівці.
Не хочу стати жінкою, що прокинеться колись з букетом хвороб і запитанням: «Навіщо я себе знищила?» Краще куплю ті овочі на ринку. А вихідні проведу з дітьми у парку — на велосипедах, з ковдрою, з морозивом. Де пахне не потом і землею, а щастям і свободою.
