Ранком пролунав дзвінок. Марічка, ще навіть не прокинувшись як слід, почула в трубці хрипкуватий, нервуватий голос Михайла:
— Маріє… Я… Тобі треба знати… — він замовк, наче шукав слова. — Я все обдумав… Не готовий. Розумієш, не можу одружитися. Заплутався. Навіть не знаю, що зараз відчуваю до тебе.
Вона завмерла. Серце билося так, що лунало в вухах. Легенево видихнула:
— Ти серйозно? За тиждень до весілля?
— Весілля не буде, — вимовив він чітко, наче вчив ці слова.
— Що?! — скрикнула вона.
— Хочу почати нове життя. Кар’єра, цілі. А ти… Ти ще знайдеш щастя. Ти заслуговуєш кращого.
Клац. Він поклав трубку.
Марічка сиділа, не рухаючись. Потім підвелася, наче в тумані, підійшла до шафи, дістала пляшку горілки. Пила зі склянки. Без закуски. Без смаку. Баз думок.
А потім… закричала так, що навіть стіни здригнулися від болю.
Їхня історія тривала чотири роки. Здавалося — справжнє кохання. Випадкова зустріч — Марічка принесла ноутбук у майстерню, Михайло лагодив. Коли повертав, попросив номер. За кілька днів запросив на побачення. Вона погодилася. І все закрутилося.
Через півроку зізнався: хоче їхати за кордон. Там, мовляв, більше перспектив.
— Поїдеш зі мною? — спитав тоді, не вірячи, що вона погодиться.
А вона поїхала.
Залишила все — роботу, друзів, рідних. Тому що любила. Тому що вірила. Тому що він був для неї цілим світом.
Він поїхав першим, щоб «влаштуватися». Зустрів її в аеропорту — без квітів, без посмішки, без вогню в очах.
— Ти не радий? — тихо спитала вона.
— Ні, просто втомився. Клопоти.
Привіз її не в квартиру, а в хостел, у кімнату за ширмою.
— Я думала, ти зняв житло…
— Спочатку зняв, — пробурмотів він. — Потім гроші закінчилися. Роботу знайти не можу.
Марічка обняла його. Сказала: виберемося. І пішла працювати. Не за фахом, а куди брали. Прибирала, мила, вигулювала собак. Підробляла, де тільки могла.
І його влаштувала. Поговорила з клієнтом, умовила. Михайлу дали шанс.
Справи пішли на лад. Окремо зняли житло. Мріяли про майбутнє. Думали про сім’ю.
Та Михайло ніде не затримувався довго. Його швидко звільняли. Марічка тягнула все сама. Знову хостел, знову пошуки. Вона — працювала. Він — шукав себе.
— Мішко, може, годі? — одного разу не витримала Марічка. — Ми вже два роки живемо, як бурлаки. Вдома було життя. Тут — виживання. Повернімось?
Він мовчав. Потім кивнув. За місяць вони були вдома.
Марічка влаштувалася на колишню роботу. Її взяли із радістю. Михайла прийняли за рекомендацією — із випробувальним терміном. Він його пройшов. Радів, як хлопчина.
Через кілька тижнів він запропонував: підемо до ЗАГСу?
Марічка сяяла. Готувалися до весілля. Вона жила у батьків. Про спільне життя до шлюбу навіть не йшлося.
— Мої батьки проти цивільних шлюбів, — пояснювала вона.
— А як же ти зі мною за кордон поїхала? — усміхався він.
— Я сказала, що лечу до подруги. Не зізналася.
Він сміявся. Вона — мріяла.
Та незабаром його затягнув новий проект. Два тижні не дзвонив. Не писав. І раптом зрозумів — не сумує.
— А я ж збирався одружитися… — думав він. — Навіщо? Назавжди? Це точно те, чого я хочу?
Він наважився. Подзвонив.
Після того ранку Марічка взяла лікарняний. Прокинулася тиждень у ліжку. Плакала. Не їла. Не жила.
А потім прокинувся гнів.
— Виходить, заплутався? Не зрозумів своїх почуттів? — шепотіла вона в порожнечу. — А я? Я, яка за ним у чужину полетіла? Яка працювала за двох? Навіть в очі сказати не наважився. По телефону. Втікач. Нікчема.
Спочатку біль. Потім — рішучість.
— І на краще! — говорила вона собі. — Не я від нього пішла — він від мене. Це навіть краще! Жених втік? То не я втратила, а він мене! Тепер я знаю: я — найважливіша. Більше ніяких жертв. Тільки вперед. Тільки я.
Вона вийшла на вулицю. Місто цвіло. Весна співала на кожному кроці. Марічка йшла — і вперше за довгий час усміхалася. Сонце гріло тільки для неї.
Так, ще довго лишалися спогади. Сльози. Питання без відповідей. Але вона не дзвонила. Не благала. Не просила.
— Досить, — твердила вона. — Він був уроком. Дякую за це. Я стала сильнішою. Я — гарна, розумна, у мене все попереду. Треба просто йти. Не оглядаючись.
Через кілька місяців зібрала всі подарунки, фотки, дрібнички, що нагадували про нього. Запакувала в коробку. Винесла до смітника.
— Час навести порядок, — сказала вона мамі з усмішкою.
А Михайло?
Він просто… живе. Чула, знову шукає роботу.
