Спасення від самотності
Галина прокинулась пізно. Перша думка — проспала. Донька з онуком прокинуться, а в неї сніданок не готовий. А потім згадала — вони поїхали вчора, вона сама їх провожала на вокзал. Встала й мляво попленталася до ванної. Зазвичай зранку будувала плани: що зробити першим ділом, що відкласти. А сьогодні всі думки були про доньку й онука.
Скучила за ними. Востаннє вони приїжджали на похорон батька й діда два з половиною роки тому. За цей час Дмитро так витягнувся, що майже догнав її на зріст. Наступного разу, якщо приїдуть через три роки, вона й не впізнає його.
Якби жили поруч, бачилися б частіше. Скільки разів Галина кликала доньку назад. Розійшлася з чоловіком — що її тримає в іншому місті? Хоча вона її розуміла. Оля відвикла жити з матір’ю, звикла сама собі господинею. Не треба було взагалі виїжджати зі Львова.
Зять їй відразу не сподобався. Небалакучий. Не запитаєш — мовчатиме цілий день. Не зрозумієш, що думає — може, щось приховує. Взагалі, собі на умі. Лише час з ним донька втратила, а кінець один — розлучення. Галина зітхнула.
Тепер от намагаються квартиру поділити. Краще б колишній зять грошима віддав Олі її частку. Вони б тут купили маленьку однушку, Галина б переїхала, а свою квартиру віддала б доньці й онукові. Та колишній зять уперся. Батьки його збивають з пантелику. «Ех, не вчасно Ігор помер. Він би швидко вирішив це питання». Галина знову зітхнула.
Вона вмилася й довго розглядала себе в дзеркалі. Донька права, запустила себе. Останнім часом кинула фарбувати волосся — сивина пробивається, та й обросла. Виглядає постарілою й неохайною. Поки Ігор був живий, доглядала за собою. А тепер розслабилася. І перед ким красунітися? Лише сусіди заходять, та й то рідко. Її відірвав від розглядання дзвінок телефону.
Доки бігла в кімнату, згадала, що Оля з Дмитром давно мали доїхати додому, ось донька й дзвонить.
— Олю, як доїхали?.. Слава Богу… Я так і думала… Обіцяю, постараюся не сумувати. Але ти подумай про переїзд до мене… Та ні, я не тисну. Просто нагадую, що час іде, я не молодшаю, і зі мною вам буде легше… Не кричи…
Донька почала злитися, а сваритися Галині не хотілося. І так настрій нижче плінтуса. Тому вона поспішила закінчити розмову на позитивній ноті.
Заправила ліжко, продовжуючи німий діалог із донькою, точніше, монолог. «Завжди так. Сама вирішить, що робити. Наробила вже справ. Якби Ігор був живий…» Галина знову зітхнула. «Та й годі. Нехай сама вирішує, доросла вже…»
Випила чаю, прийняла таблетки від тиску й вирішила, що відкладати не буде — піде просто зараз до перукарні. Може, хоча б настрій покращиться. Здається, після смерті чоловіка звикла жити сама, а от гості поїхали — ледве тримається, щоб не розплакатися.
У перукарні молода дівчина так ретельно й довго стригла її, що Галина ледве не задрімала. Але вийшло дуже добре. Коротка модна стрижка й волосся попелястого відтінку, щоб корені довго не були помітні, перетворили її, повернули десять років життя. Галина не могла надивитися на себе. Давно треба було привести себе до ладу. І вона пообіцяла собі, що тепер регулярно буде ходити до перукарні.
Вдома знову довго й із задоволенням стояла перед дзеркалом. У гарному настрої відкрила ноутбук. Перед НовиА потім, коли дочка й онук приїхали, Галина зрозуміла, що щастя — це не лише минуле чи майбутнє, а ця хвилина, коли ти не самотня, коли твоє серце знову повне тепла.
