Утомилася бути для всіх досконалою
У шумливому Львові, де життя кипить, наче вареники в глиняному горщику, моє існування у 27 років здається ідеальним лише збоку. Мене звуть Олеся, я маркетологиня у великій компанії, одружена з Тарасом, дітей у нас нема, зате є мрії й плани. Учора, вийшовши з роботи, я сіла в авто, заїхала на АЗК, взяла торбинку й пішла до туалету. Там переодягнулася, підфарбилася та вийшла такою красунею, що всі озиралися. Але за цією блискучою маскою ховається втома: я стомилася бути ідеальною дружиною, донькою та невісткою, і тепер мушу вирішити, як жити для себе.
Життя, що сяє досконалістю
Я завжди була «гарненькою дівчинкою». У школі – відмінниця, у університеті – стипендіатка, на роботі – та, що здає проекти до дедлайнів. Тарас, мій чоловік, програміст, любить мене й пишається мною. Ми у шлюбі три роки, мешкаємо у затишній хаті, подорожуємо двічі на рік. Мої батьки й свекруха, Ганна Степанівна, вважають нас ідеальною парою. «Олесю, ти така розумничка, все встигаєш», – каже мама. «Тарасе, тобі пощастило з дружиною», – додає свекруха. Але ніхто не бачить, як я тону під цим тиском.
Моє життя – це список справ: зранку готую сніданок, щоб Тарас був задоволений, удень викладаюся на роботі, ввечері прибираю, готую вечерю, аби свекруха не сказала, що я «не господиня». Навіть на АЗК учора я перевдягнулася у витончену сукню й наклала макіяж, бо їхала на родинну вечерю, де мала виглядати «на рівні». Усі озиралися, але я відчувала себе актрисою, що грає роль ідеальної Олесі.
Маска, що тріснула
Учорашній вечір став переломним. На вечері у свекрухи я, як завжди, допомагала на кухні, посміхалася, підтримувала розмову. Та коли Ганна Степанівна промовила: «Олесю, пора вже й про діточок подумати, ти ж не молодшаєш», – я відчула, ніби щось розірвалося всередині. Я не готова до дітей, хочу пожити для себе, але всі очікують від мене «правильних» кроків. Тарас мовчав, і я зрозуміла: він не захистить мене від цих очікувань. Мама потім подзвонила й додала: «Олесю, не затягуй, тобі вже 27, я хочу онуків». Навіть на роботі колеги жартують: «Коли вже декрет, Олесю?»
Я стомилася. Стомилася від того, що мій успіх вимірюється не моїми досягненнями, а тим, наскільки я відповідаю чужим очікуванням. Стомилася перевдягатися на АЗК, аби бути «ідеальною» для вечері. Стомилася посміхатися, коли хочеться кричати. Я люблю Тараса, але його мовчання, коли свекруха чи мама тиснуть на мене, болить. Я хочу бути собою, а не тією Олесею, яка всім догоджає.
Страх бути справжньою
Моя подруга Марія каже: «Олесю, скажи усім, що тобі потрібен час для себе». Але як? Якщо я перестану готувати вечері чи почну казати «ні» свекрусі, вона вирішить, що я погана дружина. Якщо скажу мамі, що не хочу дітей зараз, вона образиться. Якщо зізнаюся Тарасові, що втомилася, він відповість: «Та ти ж завжди все встигала, що змінилося?» Я боюся, що, знявши маску ідеальної Олесі, залишуся сама – без схвалення родини, без похвали на роботі, без тієї картинки, до якої всі звикли.
Але учора, стоячи перед дзеркалом на АЗК, я подивилася на себе – гарну, але чужу. Ця Олеся у сукні й з ідеальним макіяжем – не я. Я хочу носити кросівки, а не підбоЯ хочу носити кросівки, а не підбої, хочу вечір без куховарства, хочу сказати: «Я не готова до дітей, і це моє право» — і нехай світ розвернеться, але я більше не буду грати цю роль.
