Коли Оксана вперше зустріла Богдана, їй здалося, що вона нарешті знайшла ту саму людину, з якою можна побудувати щось справжнє, міцне й вічне. Він був не лише гарним, розумним і турботливим — він одразу дав зрозуміти, що шукає серйозних стосунків. Вони швидко зблизилися, і через пару місяців почали жити разом. Спочатку — на орендованій квартирі у Львові, з думкою: «Подивимось, як піде». Але все йшло легко, наче саме собою.
Побут не знищив їхніх почуттів. Вони вміли домовлятися, поступатися, піклуватися один про одного. Разом готували вечері, дивилися старі кінофільми, влаштовували вечірні прогулянки містом, будували плани на вихідні, на літо, на життя. Друзі вже давно називали їх чоловіком і дружиною. Усі чекали, коли ж вони зроблять той наступний крок. Але крок так і не відбувався.
Першого року Оксана не поспішала. Вона була впевнена — Богдан сам запропонує, коли настане час. Але коли минув другий, а потім і третій, а нічого не змінилося — почала хвилюватися. Особливо боляче було, коли подруги одна за одною виходили заміж, викладали фото із ЗАГСу з підписами: «Тепер ми сім’я». А в Оксани навіть персня не було. Навіть натяку. Навіть розмови.
А потім сталося лихо — серйозно захворіла мати Богдана. Усі думки та сили пішли на лікування, обстеження, поїздки до лікарів та аптек. Розмови про весілля відійшли на другий план — і Оксана це розуміла. Вона мовчки підтримувала, була поруч, не тиснула. Коли мати Богдана одужала, Оксана з полегшенням зітхнула: тепер можна знову думати про майбутнє. Але наречений, здавалося, лишився у режимі «не до цього». Тема шлюбу ніби зникла.
Оксана все чекала. А потім зрозуміла: годі. Вона не хоче бути просто зручною жінкою поруч. Вона хоче бути дружиною. Хоче сім’ю, дітей, дім. І, зрештою, впевненість у завтрашньому дні. Адже навіть в іпотеку страшно лізти, коли ти юридично ніхто. І вона наважилася.
Сама купила перстень. Забронювала затишний столик у улюбленому ресторані. Обрала дату — не випадкову, а ту саму, коли вони вперше сказали одне одному «кохаю». Богдан, побачивши її з коробочкою, спершу зніяковів, почав виправдовуватися: мовляв, і сам збирався, просто часу не було. Але врешті сказав «так». Без пафосу, без вогню в очах, але сказав.
Подруги Оксани були в шоці. Хтось захоплювався її сміливістю, хтось крутив пальцем біля скроні, мовляв, себе принизила. А вона просто видихнула. Бо всередині стало легше. Бо тепер — усе зрозуміло.
Оксана не стала чекати, поки хтось вирішить за неї. Вона сама взяла справу до рук. Подала заяву через «Дію», обрала дату, почала шукати сукню, бронювати ресторан, домовлятися з фотографом. Богдан брав участь у підготовці — не з ентузіазмом, але брав: їздив на дегустацію, бронював авто, допомагав обрати персні. Усе йшло своїм ходом.
Інколи Оксана ловить на собі погляди подруг. Ті, що вже заміжні, — із співчуттям, ніби кажуть: «Дивись, щоб не пожалкувала». А ті, що ще не в шлюбі, — із заздріА ті, що ще не в шлюбі, — із заздрісним блиском у очах, немов бачать у ній ту сміливість, якої їм самим не вистачає.
*(Note: The sentence completes the previous paragraph while maintaining the tone and theme of the story, ending appropriately with a period.)*
