Ой, чоловіче, та не штовхайтесь ви. Фу! Це від вас так пахне?
Перепрошую, пробурмотів чоловік, відступаючи.
І ще щось собі під ніс. Невдоволене і сумне. Він стояв у черзі та перебирає в руці дрібязок. Мабуть, на пляшку не вистачає. Соломія мимохіть поглянула на його обличчя. Дивно… п’яним чоловік не здавався.
Чоловічевибачте, я не хотіла, щось не давало їй розвернутися і піти.
Нічого, все гаразд.
Він зиркнув на неї очі такі сині, що аж світяться, зовсім не вицвіли. Хоча чоловік, судячи з вигляду, ровесник Соломії. Нічого собі… таких очей вона не бачила навіть у молодості ні в кого.
Соломія міцно взяла його під лікоть і відвела вбік від маленької черги до каси.
З вами щось трапилося? Може, допомога яка потрібна? вона старалася не морщитися.
Соломія нарешті зрозуміла від чоловіка просто пахне застарілим потом. Він мовчав, заховавши руки з копійками до кишені. Йому було незручно розповідати, що трапилося. Жінці. Незнайомці. Такій доглянутій, гарно вдягненій.
Мене звати Соломія. А вас?
Тиміш.
Вам таки потрібна допомога? вона зрозуміла, що починає навязуватись.
Бомжу, мабуть, навязується. А він ще раз кивнув на неї своїми синіми очима і більше не дивився. Ну й ладно. Вона вже хотіла йти, але він нарешті вирвав із себе:
Роботу шукаю. Не знаєте, чи можна тут підзаробити? Може, щось полагодити? По господарству допомогти. Селище у вас велике, гарне, а я тут нікого не знаю. Пробачайте…
Соломія мовчала, поки Тиміш знову забурмотів собі під ніс. Розгубився. Вона замислилась впускати в дім незнайомця? От якраз затіяла ремонт плитку у ванній треба поміняти. Син обіцяв зробити, просив не наймати “рукожопих” майстрів, а сам весь час на роботі
Плитку класти вмієте? питає у Тиміша.
Вмію.
Скільки візьмете за ванну кімнату 10 кв. м?
Чоловік тільки видихнув. Дивувався, мабуть, розміру їхнього санвузла.
Дивитися треба. А взагалі скільки дасте, стільки й добре.
Тиміш зробив усе дуже якісно й акуратно. Спершу чемно спитав, чи можна прийняти душ Соломія цьому зраділа, бо й сама хотіла це запропонувати. Залишалось сподіватися, що нічого заразного не принесе. Вона дала йому одяг покійного чоловіка, свій Тиміш поправ. Ремонт зробив за вихідні: зняв стару плитку, гарно прибрав, інструменти аж сяяли, як і ванна після його роботи. Плитка блищала й міняла кольори у світлі лампи. Соломія нервувала через те, що Тиміш закінчує: чоловік бездомний. Залишити переночувати? Якось дивно. А виганяти вночі теж недобре.
У суботу вона майже не спала зачинилася у кімнаті й прислухалася, але Тиміш, мабуть, так вимотався, що спав міцно на дивані у вітальні.
Приймайте роботу, Соломіє! гукнув він.
Що там казати? Ремонт був ідеальний.
Тиміш, а ким працювали раніше? запитала Соломія, задивившись на нову плитку.
Учителем фізики. Львівський університет закінчив.
О, імені Івана Франка?
Саме той. А щодо плитки кожен поважаючий себе чоловік має вміти таке робити. Принаймні, я так вважаю.
Соломія кивнула, дістала із кишені приготовлені гривні. Вона не скупилась. Дала стільки, скільки відклала б на майстра з оголошення. Тиміш грошей не рахував, просто поклав у кишеню й пішов узуватись. Одяг його вже висох, він перевдягнувся.
Постривайте! Що ж це ви просто так і підете? трохи навіть обурилось Соломія.
А що не так? знову звів на неї свої неймовірно сині очі.
Хоч поїжте! Ви цілий день на ногах, лише чай пили і то не одразу.
Тиміш трохи завагався, потім махнув рукой:
Та добре, не відмовлюсь. Дякую.
Соломія разом із ним зїла кусень риби хоч після шостої зазвичай не їсть. На диво, з ним було легко й приємно розмовляти. Тиміш виявився товариським, розумним і добрим. Лише злегка загубленим. І ця загубленість не зникала: ні після душу, ні після душевних розмов. Мабуть, треба було час.
Тиміш, а що ж усе-таки трапилось? Вибачте, що питаю.
Він помовчав і відповів:
Якщо почну розповідати вийде ніби геройство, дурня, пиха. Я стільки таких казочок чув за вісім років. А моя казочка, на жаль, була справжньою. Вам це навіщо?
Просто дивно що такий чоловік, і в такій важкій ситуації
Тиміш подивився дуже уважно, потім вони одночасно підвелися. Зашарілись, він пішов до дверей, вона трапилася на його шляху. Столкнулися і все сталося само собою. Соломія й гадки не мала, що в пятдесят три може знову прийти справжнє кохання, пристрасть, аж дух перехоплює. Думала, то тільки молодих стосується.
Потім він розповів їй, як вісім років тому заступився за свого учня хлопця із проблемної сімї, якого втягнули у біду. Хлопець не міг вирватися, а класний керівник Тиміш Миколайович вирішив поговорити з ватажком компанійки. Там був двадцятидворічний покидьок без принципів. Їхня розмова не вдалася накинулися натовпом на Тиміша. Але він усе життя займався дзюдо і відбився. Лише ватажок упав невдало, вдарився об стіну і зламав хребет. Не вижив. Тиміш сам викликав і швидку, і поліцію, думаючи, що максимум перевищення необхідної самооборони. Але відсидів по тяжкій дванадцять років, вийшов за гарну поведінку раніше на чотири.
Та й там люди живуть, тільки й мовив він про зону.
Дома ж не чекав ніхто: мати померла, перед тим свою квартиру продала і доживала в брата. Жінка брата одразу сказала:
Щоб цього зека й близько не було.
Своїх дітей не мав, власна дружина давно пішла вийшла за іншого. Тиміш подався зі Львова до Києва, але все не щастило. Хотів знайти нормальну роботу, та після восьми років тюрми ніхто не поспішав брати. Пробував братися за підробітки у мешканців передмістя дивилися із пересторогою, хто з відразою, інколи навіть із злістю. Дійшло до того, що ночувати не було де знайомий, у кого спочатку жив, ввічливо попросив не зловживати гостинністю.
Давно це? запитала Соломія, дивлячись на димок його цигарки.
Так… уже зо два тижні.
Цигарки курив її. Соломія зберігала пачку зрідка собі дозволяла. Тиміш хотів купити свої, але вона не пустила. Тепер Соломія думала, як це жити дві тижні без дому.
У темряві, при ледь видимому світлі, легше було відверто говорити. Вона впустила його до себе, і ніхто вже не приховував своїх почуттів.
Паспорт у тебе є?
Є, хмикнув. Прописки немає. От тут і найбільша проблема.
Тиміш залишився. І все потихеньку стало налагоджуватися: Соломія зробила йому тимчасову реєстрацію, він влаштувався допоміжним працівником у магазин господарчих товарів. А у вихідні працював репетитором, учнів збирав поступово. Так, з любовю і турботою минуло два з половиною місяці, коли до Соломії навідався син. Як окинув поглядом нову іdилію, так і викликав матір поговорити.
Ти тавай, викидай його з дому.
Прошу?! аж остовпіла Соломія.
В їхнє життя колись вже не втручалися одне до одного.
Та давай, кажу: щезай від нього. Думала, навіщо він із тобою? Бо жити нема де! А ти наївна!
Соломія дала Остапу ляпаса.
Не смій! Не лізь у моє життя!
Мамо, може, забула я твій спадкоємець. Я не хочу щось ділити з чужим мужиком. А одружишся ще з ним? Тоді йому все дістанеться.
Ти що мене вже ховаєш? із болем і гнівом перепитала Соломія. Ти тут що зібрався спадкувати? Сама ще всіх переживу.
Мамо, не змушуй мене діяти некрасиво. Я все рівно життя вам не дам. Я свої інтереси бережу, зрозумій. Не виніш мене. Якби ти знайшла порядного та багатого не сказав би й слова. А так
Ага, тепер у нас порядність грішми вимірюється? Не тому я тебе виховувала!
Мамо, я тобі вже все сказав. Остап був серйозний як ніколи. За тиждень приїду щоб його тут не було. Не ображайся потім, я попередив.
Соломія зайшла до хати, ледь стримуючи сльози.
Він з поліції? спитав Тиміш.
Пробач, що не сказала відразу
Та нема за що.
Він прокурорський слідчий. Хороший син, просто обережний, звик про все думати.
Як гадаєш далі бути? уважно подивився він на неї.
Соломія сідає до столу. Що робити? Не знає. Якщо Остап сказав, що життя не дасть то не дасть. Може, у вязницю всадить, якщо не вижене сама. Мама не хотіла вірити, що син на таке здатен, але хто зна
Весна, сказав Тиміш. Ще не вирішила? Тоді я скажу.
Соломія кивнула, ледь не плачучи. Була у глухому куті Прощатися з Тимішем не хотіла. Авати життя своє і його під удар теж.
Я трохи відклав грошей. Хоч ти й не питала. На ділянку тут вистачить хіба за двадцять кілометрів далі. Купимо шматочок, поки поставимо вагончик, а там і дім збудую. Репетиторством далі займатимуся, а грошей знайду. Збудую дім своїми руками. Що скажеш?
Соломія мовчала. Тиміш нервував:
Я знаю, ти звикла до зручностей. Але це тільки тимчасові труднощі. Потім все облаштую.
Тиме у мене теж є трохи відкладених. Можу долучитися до будівництва, задумливо сказала Соломія.
Я не маю права тебе просити.
Та не просиш! Це спільне.
Тиміш обійняв Соломію міцно, пригорнув до себе, поцілував у маківку. Соломія відчула тепло, впевненість і любов. Хто б подумав, що це можливо у такому віці
Швидко оформили купівлю. Тиміш наполягав, щоб власницею була Соломія. Та відмовилась:
Я маю житло. Те, що мене звідти вижили не значить, що його нема. А в тебе нічого. Не треба на мене. Бо ж спадкоємець, з сарказмом згадала Остапові слова.
Поставили вагончик, підвели світло, а Тиміш став будувати дім. Зясувалося, що Соломіїних заощаджень недостатньо Тиміш додатково підробляв репетиторами. Облаштував собі куток так, що й не скажеш викладає із вагончика. Кожну копійку вкладали у дім. По цеглинці. Літом вечорами клали ковдру на своєму шматочку землі, дивились на зорі.
Що відчуваєш? питав Тиміш, обіймаючи Соломію.
Друге дихання, відповідала вона.
Та то я друге дихання, а ти мою любов, сміявся він.
Вона відчувала. Звісно, відчувала
Соломія заїхала додому треба було забрати речі, теплі ковдри, посуд. Вдома сидів Остап, курив на кухні.
Привіт, сину. Я швиденько! Як справи?
Він поглянув на матір, яка тепер мала свіжий вигляд, щаслива, посміхнена, аж сяяла.
Мамо, що діється? Ти не дзвониш.
Ти ж постійно зайнятий. Ми домовились, що дзвониш сам.
А чому я тебе вдома ніколи не застаю?
Бо я тут не живу. Заїхала забрати кілька речей. Можна?
Остап був приголомшений. Мати змінилася не лише зовні, а у чомусь ще стала легша, щасливіша.
Синку, як добудуємось покличу в гості обовязково. А зараз, вибач, часу нема.
Соломія накинула у сумки речей, поцілувала Остапа в щоку і помчала.
Мамо, що з тобою? гукнув він.
Соломія обернулася і, широко посміхаючись, відповіла:
Друге дихання, Остапчику. А ще любов! Звісно, любов! Бувай! засміялася і гайнула за поріг.
Часу гаяти не можна було сьогодні треба ставити ґанок.
Життя підкидає нам непрості випробування і бачить найголовніше: справжнє щастя приходить тоді, коли не боїшся змін і віриш у любов навіть тоді, коли, здається, вже пізно. А насправді завжди своєчасно.
