Втрачена донька: зрада заради чоловіка
Моя донька, колись рідна і близька, тепер стала чужою. У нашому містечку над Дніпром я, Олена, з болем спостерігаю, як вона губиться у чоловікові, втрачаючи саму себе. Її сліпа покора його волі розбила мені серце, а відмова приїхати на ювілей батька стала останньою краплею. Тепер я стою перед болючим питанням: як врятувати доньку від самої себе, чи вже запізно?
Соломія, наша єдина дитина, завжди була нашою гордістю. Ми з чоловіком, Андрієм, пестили її, виконували кожен її каприз. Вона блискуче закінчила університет, і на подарунок ми придбали їй путівку до Туреччини. Саме там, на відпочинку, вона зустріла Тараса, чоловіка з Києва. Я ніколи не довіряла великим містам та їхнім мешканцям – занадто самовпевнені, занадто настирливі. Але Тарас здавався серйозним: відкрив у нашому містечку магазин спортивного одягу, багато працював. Ми сподівалися, що Соломія буде щаслива з ним.
Після весілля вони оселилися у квартирі, яку Андрій успадкував від матері. Спочатку все йшло добре. Тарас захоплювався спортом, проводив години у залі, і Соломія, здавалося, поділяла його інтереси. Та незабаром я помітила, що моя дівчинка змінюється. Вона попросила не дзвонити їй увечері: «Мамо, ми з Тарасом після роботи хочемо бути наодинці». Я погодилася, думаючи, що це її бажання. Лише згодом я зрозуміла, що це вимога чоловіка. Соломія почала приходити до нас лише вдень, без Тараса, тому що вечори належали йому.
Потім я помітила, що вона різко схудла – так, що аж страшно. «Соломійко, що з тобою? Ти схожа на тінь!» – занепокоїлася я. «Ми з Тарасом перейшли на здорове харчування, – відповіла вона тихо. – Він хоче, щоб я їла те саме, що й він». Я була в жаху: «Ти ж плануєш дітей! Навіщо тобі ці дієти? Харчуйся нормально!» Але Соломія образилася й замкнулася. Її обличчя змарніло, очі втратили блиск, а я відчувала, що втрачаю доньку.
Незабаром вона з’явилася з нарощеними губами та густими, ненатуральними бровами. «Тарасові подобається», – пояснила вона, уникаючи мого погляду. Вона виглядала чужою, наче лялька, але мовчала, коли я намагалася поговорити про це. На її день народження я подарувала мультиварку, сподіваючись, що це полегшить їй життя. Соломія подякувала, але попросила залишити подарунок у нас. Через тиждень я привезла його до неї додому. Тарас, побачивши мультиварку, спалахнув: «Що за дурниці? Хочете, щоб Соломія нічого не робила? Нам це не потрібно!» Вона благала: «Мамо, забери, будь ласка, інакше буде сварка». Я забрала подарунок, але, виходячи, почула, як вона вибачається перед чоловіком. У мене закипіла кров: за що вона просить пробачення?
Я вирішила не втручатися, боячись відштовхнути доньку ще сильніше. Але її покора Тарасу ставала все страшнішою. Вона відмовлялася від улюблених страв, від занять, які їй подобалися, від спілкування з нами. Все, що не подобалося її чоловікові, зникало з її життя. Я відчувала, як моя Соломія, яскрава й незалежна, згасає, розчиняючись у його тіні. Але я мовчала, вірячи, що вона сама прокинеться.
Нещодавно у Андрія був ювілей – 60 років. Ми орендували котедж на базі відпочинку, запросили родичів із сусідніх міст. Звичайно, покликали Соломію й Тараса. Вони обіцяли приїхати, і Андрій сяяв від щастя, чекаючи на зустріч із донькою. Але за три дні до свята вона подзвонила: «Мамо, ми не при«Мамо, ми не приїдемо».
