Кого не зберег — того не вернеш: історія про справжнє щастя
Ой, діточки, сідайте коло мене, бо вітер у дворі холодний, а серце просить розповісти вам одну історію. Слухайте ж…
Було це давно, коли трава була зеленіша, а люди — щиріші. Жила собі молода дівчина на ім’я Олеся. Красива, як квітка калини, добра, як свіжий мед із бабусиного вулика. Усмішка в неї сяяла, немов ранкове сонце, а душа була прозорою, як криниця в лісі.
Полюбила вона хлопця — Богдана. Високий, з очима, як темна ніч, і голосом, що дзвенів, як весняний дощ. Та біда — гордий був, як павич. Усюди ходив з піднятою головою, ніби світ йому належав.
Незабаром після весілля Олеся завагітніла. Пішли вони до лікаря, і той сказав: «Хлопчик буде». Ох, як же Богдан тоді радів! Бігав по селу, розповідав усім, що син його стане або козаком, або міністром.
Але доля мала інші плани. Коли прийшов час, Олеся народила дівчинку — ніжну, мов біла береза. Назвали її Марічкою, бо вона стала світлом для матері.
І знаєте, що зробив Богдан? Навіть не прийшов у пологовий. Казав: «Мені треба хлопець, а не дівчинка». І залишив Олесю з дитиною саму.
Куди йти? Пішла вона до старої хати, де жила тітка Ганна. Добра душа! То й борщу наварить, то дитину погодує, то добрим словом підтримає. Бо, діти, сім’я — це не лише кров, а й ті, хто в біді не покине.
Жили вони бідно. Олеся працювала, як мурашка: вдень у крамниці за прилавком, а ввечері шила на замовлення. Руки у шрамах від голок, спина болить, але серце гріє — бо робить усе для своєї донечки. А Марічка росла розумною та доброю, з очима, як у матері.
Минули роки. Марічка вже велика, мріє вчитися у Львові. І ось одного разу Олеся йде з донькою додому, а на дорозі бачить чорний «Богдан» — блискучий, дорогий. Біля нього стоїть чоловік у костюмі, з товстим ланцюгом на шиї, а поруч — хлопчик, схожий на нього.
Олеся впізнала Богдана. Він теж побачив її — і завмер. А Марічка, тримаючи матір за руку, тихо питає:
— Мамо, це хто?
Богдан зблід. В її обличчі він побачив себе — ті самі очі, ту саму усмішку. Його кров, його дитина… яку він колись відкинув.
Він хотів щось сказати. Може, «пробач», може, «я помилявся». Але слова застрягли в горлі. Бо що тепер? Роки не повернеш.
Олеся лише міцніше стиснула руку доньки й тихо промовила:
— Не зважай, серденько.
І вони пішли далі. Бідні? Та ні! Бо в них було щось дорожче за гроші — любов.
А Богдан? Залишився сам серед багатства, але без тепла. Бо хто не цінує любов — той хоч у золоті купайся, а щастя не знайде.
Отак воно буває. Бережіть тих, хто поряд, бо потім може бути пізно.
