Кого не зберег — того не вернеш: історія про справжнє щастя
Ой, діточки, сідайте коло печі, бо вітер за вікном шепоче старі історії, а серце просить розказати вам одну з них…
Було це ще тоді, коли сонце гріло лагідніше, а люди говорили від душі. Жила собі молода жінка на ім’я Олеся. Красива, як вишня у цвіту, добра, як теплий хліб із печі. Усмішка в неї сяяла, немов ранкова роса, а душа була прозорою, як криниця в лісі.
Полюбила вона хлопця — Андрія. Статний був парубок, з очима, як дві зірки, та з голосом, що лунав, немоб дзвін на свято. Та лихо — гордість у ньому бурлила, мов весняна вода. Він вірив, що світ мусить кланятись йому, а доля — стелити шовковий шлях.
Незабаром після весілля Олеся завагітніла. Пішли вони до лікаря, і той сказав: «Син буде». Ох, як же тоді Андрій радів! Скакав по селу, розповідав усім, що матиме продовжувача роду. У шинку шампанське пив, хвалився друзям, що його син стане або олігархом, або хоч мером.
Але доля має свій плин. Коли прийшов час, Олеся народила дівчинку — ніжну, тиху, місячний промінь у темряві. Назвали її Зоряна, бо вона запалила світло в материному серці.
І знаєте, що зробив Андрій? На пологи не прийшов. Казав: «Мені син потрібен, а дівчинку — хоч у прийми віддай». От так і залишилась Олеся сама з дитиною на руках.
Куди йти? До кого звернутись? Та знайшла прихисток у старої сусідки — баби Галки. Ой, яка ж вона була добра! То чаю настоїть, то пелюшки випрає, то добрим словом підтримає. Бо, дитино, пам’ятай: рідні — це не ті, хто по крові, а ті, хто в біді поруч.
Жили вони бідно, без надмірностей. Олеся працювала від світанку до ночі: удень торгувала на ринку, а ввечері мила сходи у конторі. Руки грубі від праці, спина болить, але серце не мерзне — адже все заради неї, заради Зоряночки, яка росла розумненькою та доброю, з очима, що світились правдою.
Минали роки. Зоряна вже стала дівчиною, допомагала матері і мріяла вчитись у інституті. І от одного разу, повертаючись додому, Олеся побачила біля дороги чорний, як пекло, «БМВ». Коло нього стояв чоловік у костюмі за тисячі гривень і з товстим золотим ланцюгом на шиї. Поруч — хлопчик, схожий на нього, як дві краплі води.
Олеся впізнала його миттєво — Андрій. Він теж глянув на неї і завмер. А в ту саму мить Зоряна, тримаючи мат
