Оксана сильно вдарилася у подушки безпеки, які вистрілили в останню мить. Вона ледве тримала свідомість і не могла відірвати погляду від людини, яку щотижня тому поховала. Невже це правда? Чи вона вмирає й потрапила до якогось іншого світу, де вони знову разом? У голові закрутилися спогади — той день, коли їй повідомили жахливу звістку, ніби повторився, наче хтось навмисно повернув її до болю, щоб ще раз пройтися по серцю.
«Ні!» — вирвався з горла роздираючий крик, що наповнив всю хату. — «Ви брешете! Цього не може бути! Мій чоловік не міг мене покинути! Він би так не вчинив! Він просто не міг піти!»
Вона повільно опустилася на підлогу, ледь не втративши свідомість. Не могла прийняти дійсність: як таке трапилося з ними, з Іваном? Адже він був таким молодим, сповненим життя. Як він міг померти? Їй подзвонив його начальник і сказав, що тромб відірвався раптово, «швидка» навіть не встигла приїхати.
«Нічого вже не допоможе», — говорив той. — «Коли приїхали лікарі, Іван уже був мертвий.» Його слова дзвеніли в голові, немов репліки з фільму жахів, які неможливо забути.
Що тепер робити? Як жити далі без нього? Без нього вона навіть дихати не могла. Сльози котилися по щоках, але Оксана їх не відчувала. Телефон був досі біля вуха, а сама вона дивилася перед собою, не в змозі вимовити ні слова. Хотілося, щоб це виявилося страшним сном, який ось-ось скінчиться, і вона прокинеться, забувши цей біль.
У морг її не пустили, і тільки на похоронах Оксана побачила, що це дійсно її чоловік. Навіть тоді вона до останнього сподівалася, що Іван прийде з роботи, засміється і скаже, що це все жарт. Ну, адже сьогодні ж перше квітня! Але чи можна так жартувати? Нічого, вона пробачить… Пробачить усе, аби він повернувся. Але він не повернувся. Він лежав у домовині, як живий.
Оксана кидалася до тіла чоловіка, плакала, благала його встати, благала повернутися. Падала в непритомність, її приводили до тями нашатирем. Мати Івана ледь трималася на ногах, намагалася заспокоїти невістку, але сама була розбита горем. Лише його батько постійно відводив Оксану від домовини, просив взяти себе в руки, прийняти те, що сталося. А вона виривалася, знову бігла до нього, кликала його назад.
Похорони пройшли для Оксани, як у тумані. Вона бачила, як закривали кришку домовини, кричала, коли її відтягували, просила покласти її поруч. Бо без Івана їй не жити. Не зможе. Вона довго не рішалася кинути жменю землі на труну — це означало остаточно відпустити його, змиритися з тим, що його більше нема. Але прийняти це здавалося неможливим.
Вдома, у порожній хаті, Оксана намагалася зібрати думки, але сил вистачило лише на кілька хвилин. Скулившись біля стіни, вона згадала той день, коли вони зустрілися.
«Дівчино, здається, ви щось впустили?» — почувся приємний голос. «Дівчино!» — посміхнувся Іван, змусивши її обернутися.
Вона гуляла біля університету, повторюючи лекції, коли він простягнув їй яскраво-червону троянду.
«Це не моє», — похитала вона головою.
«Тепер ваше», — усміхнувся він. «Ви така задумлиВона згадала ту першу зустріч і усміхнулася крізь сльози, відчуваючи, як у її серці, поруч із болем, проростає нова сила – для неї і для дитини, яка тепер стане її світлом у темряві.
