Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як її дочка Марічка завантажує останні коробки в авто. Дівчина метушилася, переставляла валізи, щось пояснювала чоловікові. Вже тридцять років, а мати все ще бачила в ній ту малу донечку, що колись чіплялася за її спідницю й боялася залишатись сама.
– Мамо, ти готова? – гукнула Марічка з подвір’я. – Час їхати!
Оксана взяла з підвіконня невелику торбу з речами й повільно пішла до дверей. У передпокої на комоді стояли фото – весілля дочки, день народження онуки Софійки, сімейна відпустка на дачі. Звичайне життя, яке тепер здавалося таким далеким.
– Іду вже, – відповіла вона, замикаючи квартиру.
Авто стояло з відкритим багажником. Чоловік Марічки, Богдан, курив біля під’їзду і нервково поглядав на годинник.
– Вітаю, Оксанo Іванівно, – кивнув він. – Як справи?
– Нормально, – відповіла вона коротко.
Богдан завжди звертався до неї офіційно, хоча зналися вже вісім років. Не те щоб він був поганою людиною, просто… відсторонений. Оксана ніколи не почувалася з ним зручно.
– Сідай ззаду, мамо, – Марічка відчинила двері. – Там зручніше.
Їхали мовчки. Оксана дивилася у вікно на знайомі вулиці, які поступово змінювалися незнайомими районами. Переїзд до дочки здавався правильним рішенням. Після смерті чоловіка жити одній стало важко, та й здоров’я вже не те. А тут онука, можна допомогти з дитиною.
– Приїхали, – оголосила Марічка, коли авто зупинилося біля сучасного багатоповерхового будинку. – Наш дім.
Квартира виявилася простористою і світлою. Велика вітальня, окрема кухня, три спальні. Марічка з гордістю показувала ремонт, нові меблі, техніку.
– А це твоя кімната, мамо, – вона відчинила двері в найменшу. – Я спеціально для тебе облаштувала.
Кімната була акуратною, але безликою. Одномісне ліжко, шафа, стіл біля вікна. Все нове, все чуже.
– Дякую, донечко, – Оксана поставила торбу на ліжко. – Дуже гарно.
– Мамо, а де Софійка? – спитала вона, оглядаючись.
– У подруги залишилася на день. Завтра приведу, познайомитесь нормально.
Оксана кивнула. Софійку вона бачила лише кілька разів – на днях народження, на Новий рік. Марічка рідко приїжджала в гості, завжди була зайнята роботою, домом, чоловіком.
Ввечері вони сиділи на кухні й пили чай. Богдан гортав планшет, Марічка розповідала про сусідів, про ближчі магазини.
– Мамо, тобі тут сподобається, – говорила донька. – Район спокійний, люди порядні. На подвір’ї майданчик, поруч поліклініка.
– Так, добре у вас тут, – погодилася Оксана.
– І потім, ти ж мені допоможеш із Сонечкою. А то няня дорога, а садочок тільки з вересня.
Богдан підняв голову від планшета.
– Марічко, ми ж домовлялися, що твоя мама буде самостійною. Не треба її навантажувати.
– Та яке навантаження? – обернулася Марічка. – З онукою посидіти – це ж радість, а не робота.
– Звичайно, допомагатиму, – поспішила додати Оксана. – Я ж не для того сюди переїхала, щоб просто сидіти.
Богдан знизав плечима й знову втопився у планшет.
Наступного ранку Марічка привела Софійку. Дівчинці було чотири роки, жвава, балакуча, точна копія Марічки в дитинстві.
– Софійко, це бабуся Оксана, – представила донька. – Тепер вона буде жити з нами.
– Привіт, бабусю, – ввічливо сказала дівчинка, але трималася насторожено.
– Привіт, сонечко, – Оксана присіла перед онукою. – Яка ж ти гарненька!
– Мамо, а чому бабуся живе у моїй кімнаті для іграшок?
Марічка заніячила.
– Софійко, це тепер бабусина кімната. А іграшки ми переставимо до тебе в спальню.
– Але там уже багато іграшок! А де я буду будувати замки?
– Щось вигадаємо, – Марічка взяла доньку на руки. – Не засмучуйся.
Оксана зрозуміла, що зайняла кімнату, яку Софійка вважала своєю територією. Неприємне почуття провини стиснуло груди.
– Може, я буду спати у вітальні? – запропонувала вона. – На дивані.
– Що ти, мамо! – обурилася Марічка. – Ти тепер тут живеш, у тебе має бути своя кімната.
Але весь день Софійка поглядала на зачинені двері до бабусиної кімнати з якимось сумом.
Дні пливли своєю чергою. Марічка йшла на роботу, Богдан теж працював, часто до пізнього вечора. Оксана залишалася із Софійкою. Дівчинка поступово звикала до бабусі, але близькості не виникало. Вони були ввічливі одна до одної, як незнайомі люди.
– Софійко, хочеш, я тобі казку розповім? – пропонувала Оксана.
– Не треба. Мама мені читає книжки з картинками.
– А може, печива спекемо?
– У мами є магазинне. Вона каже, воно корисніше.
Кожна відмова ранила Оксану. Вона хотіла бути потрібною, хотіла піклуватися про онуку, але дівчинка наче не приймала її у свій світ.
Ввечері, коли всі збиралися за вечерею, розмови крутилися навколо роботи,Та, що колись була рідною, тепер стояла на порозі своєї квартири, дивилася на знайомі стіни і розуміла, що саме тут, серед своїх речей і спогадів, вона нарешті зможе знайти спокій.
