Оксано, я йду. прохрипів чужим, глухим голосом Олег.
Знову до гаража? машинально буркнула Оксана, кинувши мимоволі оком на чоловіка.
Ні, Оксано, я йду від тебе. До іншої
Не дочищена картоплина вислизнула з її пальців, весело підстрибнула й покотилась під стіл. Оксана дивилась їй услід, не вірячи у щойно почуте, далі різко розвернулась та устромила погляд у чоловіка. Нарешті сенс слів пробився крізь завісу реальності. З боку здавалося, що вона незворушна, як камінь посеред Дніпра, але всередині неї почалася лавина, несамовита буря почуттів, яка накрила все: і любов, і тепло, і надії, які так і не здійснилися, всі вони впали в урвище
І хто ж вона? тихо, стримуючи крик, спитала Оксана, ледь не здригаючись від безсилого гніву.
Ти її не знаєш, Оксано. Але вона таких як вона немає! Ми розуміємо одне одного з півслова, у нас все справжнє! із захватом відповів він, а Оксана подумки тицяла в нього лушчильцем, насолоджуючись, як він підстрибував би від болю…
Мабуть, тобі пощастило знайти своє щастя, рада за тебе, спокійно сказала вона, обполоснувши руки й лушчильце під краном. Тонкощі не обовязково. Ти вільний. Іди. Вечеряти не кличу тебе ж, напевно, вже чекають
Олег ковтнув повітря, чи то від полегшення, чи від надміру почуттів, і пішов у спальню збирати речі. А Оксана, аби не впасти, вхопилася за край миття, спостерігаючи, як побіліли її кісточки на пальцях. Вона тільки й думала не впасти і щоб він скоріше пішов…
Ну, я, мабуть пішов, гаразд? обережно, ледь чутно, мов ковзаючи до дверей, пробурмотів Олег. Оксана повернулась до нього. Її обличчя було ніби океан після шторму тиха поверхня, але в глибині провалля. Його здивувало це мовчазне неприйняття без сліз, без дорікань, просто порожнеча. Олег вийшов з кухні, хмикнувши собі під ніс.
Коли вхідні двері клацнули, Оксана без сил сповзла просто на підлогу. Вгризлася у руку, щоб не зойкнути, і заридала, як поранене, збите песеня. Кілька годин тиша у домі, тільки її тихий, страшний плач лунав поміж стінами. Лише глибоко вночі, опухла від сліз, охрипла, Оксана поповзла в спальню й, не роздягаючись, впала на ліжко. Світ її почорнів
…Вона прокинулась серед ночі і щось давнє затремтіло, зненацька покотилася хвилею туга за минулим. Перед очима пливла та перша зустріч: вона, дівчина з маленьким міста на Полтавщині, тільки-но приїхала за направленням та, ще нічого не знаючи, вирушила із подругами на танці. Тоді й зустріла його Олега. Він був з хлопцями, що патрулювали парк. Височенний, плечистий, з широкою щирою усмішкою. Оксана, тільки глянувши на нього, розгубилась, зрозуміла пропала. А він весело, ніби трохи зверхньо, теж поглядав на худеньку з великими очима і вже того ж вечора сам напросився її провести. Відтоді ніколи не розлучались…
Вони бачилися мало не щодня. Через три місяці подали заяву у РАЦС. Влітку влаштували веселе, гучне весілля пів Ромен веселилося. Жили у гуртожитку, потім, коли Оксана народила первістка, отримали свою двокімнатну квартиру. Їх щастю меж не було. Вони справді любили одне одного так, як буває лише раз дивились у очі, читали на вустах кожну думку, відчували по погляду, по дотику руки, по тому, як лягла тінь по спині. Дивно, але вони ніколи серйозно не сварилися: зійшлися ідеально, як візерунки у старій вишиванці
Минулого тижня виповнилось б тридцять шість років подружнього життя. Найстрашніше тридцять сьомого вже, напевно, не буде Знову заплакала Оксана. Тепер тихо, гірко, як за втраченим раєм кохання
Ранок був хмарним, ніби хтось промив вулиці над Сумами слізьми. Але роботи повно. Домашнє господарство само себе не обслуговує. Запила чай медом з ложки, снідати не змогла. Пішла наводити лад: у всьому буря від миття підлоги до годування курей, випустила козу на луг, перемила вчорашній посуд. Фурія, не даючи собі зупинки, гнала мимохіть думки про найстрашніше. Але ще одна біда як розповісти про все дітям. Синові Василеві та донці Дзвінці. Дозріла тільки під обід.
Мамо, він що, зовсім здурів? Інша жінка? Яка інша? Це якась дурна шутка! Мамо, ми приїдемо? Зараз приїдемо! розгублено казала Дзвінка.
Не треба, доню, сидіть дома. Ти ж на восьмому місяці, які тобі потрясіння? Обійдуся, ніхто ж не помер.
Син відреагував різко, сипав прокльони, аж мов плювався у слухавку. Оксана навіть присоромила його: батька теж інакше не буває, життя різне не треба ображати.
Повідомивши дітям трохи полегшала. Проходячи повз дзеркало, глянула на себе й здригнулась: перед нею стояла повна жіночка, у старій махровій халатині, без косметики, з опухлими від сліз очима й потрісканими губами.
Та що ж тут дивуватись, що він молодицю знайшов, гірко подумала. Яка я зараз? Запустила себе. Діти, чоловік, город, кози А та, певно, лялечка, а я Оксана торкнулася щоки й зітхнула, уявивши ту молодичку поруч із чоловіком…
Згадала останній рік: важка вагітність доньки, онук народився у сина, постійна метушня все на неї. На Олега часу не залишалось. Він повертався втомлений, але вечеряв сам, проводив вихідні без неї вона з онуками. Тоді й зявився простір для чужої любові. Віддалився, став чужим. Вона не помітила, чи не хотіла помічати
…Дні за днями тяглися без нього. Спершу боляче, а далі легше. Оксана попросила дітей не відвертатись від батька: він у них не перестав бути татом і діда любить. Сварились, сперечались, але пообіцяли, бодай, подумати. Через пів року зітхнула легше роботи, клопоту вистачало. Господарство, допомога онукам. Пенсія маленька, та ще й підробіток знайшла, підправилася, нову зачіску зробила, навіть виглядала краще. І з часом усмішка, її улюблена, повернулась назад. Бо життя триває.
Минуло пів року дзвінок із незнайомого номера. Голос, давно забутий, та рідний.
Оксаночко, кохана моя Пробач мене, візьми назад. Ну не можу я без тебе! Перші місяці, як у мареві, а далі тільки ляжу, очі заплющу, і ти переді мною… Впусти заради всього святого! благав Олег.
Ні. Не впущу. Йди до своєї молодиці, у вас же так багато спільного. Я і без тебе впораюся, відрізала Оксана й кинула слухавку.
З того часу щовечора дзвінки, то благає, то клянеться, то жартує.
Оксано, ми з тобою вже не юнаки, що нам ділити? Помилився я, знаю. Але люблю і тебе, і нашу сімю, Василя, Дзвінку й онуків. Хочу бути з вами.
Що ж тобі заважає, Олеже? Люби дітей, онуків вони від тебе не відмовились. А я ні. Чашку склеїти неможливо, як не старайся, спокійно обрубувала вона.
Діти спочатку трималися за матір, а потім обоє стали вставати на захист Олега.
Мамо, батько без тебе як не свій. Дуже шкодує, може, пробачиш йому? не раз казала Дзвінка.
Та пробач уже, мамо, досить вам сваритись, підтакував Василь. Я ж знаю, ти його все одно любиш.
Ні і все. Як пробачити? Жити з ним не зможу, памятатиму завжди
Так і жила Оксана: працювала, господаркою займалася, з онуками була. Без Олега.
А Олег той, із любовю нового життя, розбігся за три місяці й перебрався до своєї старої матері. Тужив страшенно: весь час згадував Оксану, плакав і докоряв собі. Але нічого не поверталося, як не старався. Доведеться з цим жити…
І ось одного дня він наважився. Одігнав усі сумніви, наче комах надвесні, й вирушив до Оксаниної хати, до села під Сумами. Доїхав маршруткою, постукав а в хаті темно, ніхто не відгукується. Оксана того дня на нічне чергування пішла. Постояв, і ліг на лавку під верандою, чекати. Лежить, замріявся і заснув, як у дитинстві, під вишнями, коли спекотно й солодко. Снились йому сади, колосся пшениці, кози і сварки, і її усмішка
Оксана під ранок повернулась додому. Йшла повз веранду, глип а там Олег, блідий і нерухомий. Торкнулася рукою не рухається. По плечу ляснула тиша. Почала трясти: глухо, без відповіді.
Ой лишенько, ой горе моє, на кого ж ти мене покидаєш, Олегчику рідненький! Як же я без тебе тепер? схилилася до нього, ридаючи.
А він хоп її за плечі, почав цілувати.
Значить любиш, коли рідненьким кличеш! Я тебе не менше! Прости мене, Оксано! Не можу без тебе, клянусь! став перед нею на коліна, закривши обличчя долонями…
От бідака нерозумний! лупила його Оксана по спині. Я вже подумала, все кінець, прийшов додому помирати! Хитрий, як лютий кіт, награвся, нагулявся!
Відтоді помирились Оксана й Олег, і зажили ще краще, ще міцніше тримались одне за одного. Бо зрозуміли, як воно людину втратити. Свою найдорожчу, найдорожчу людину. І ще збагнули: часом треба пробачати. Не завжди гординя рятує. Навіть якщо дуже боляче, у серці знаходиться куточок для того, хто помилився. І треба берегти живу радість, не оплакувати втрачений спокій. Отака пригода, з добрим кінцем.
